Історичні події

70 років тому почалася війна

У перші дні війни на фронт мобілізували 450 тисяч жителів київської області, ще 300 тисяч чоловік стали бійцями народного ополчення

1212

Окупували Київщину наприкінці літа – на довгі 930 діб. Народові досі болять розстріляні вихованці білоцерківського дитбудинку «Малятко», вкинуті живцем у колодязь мешканці Бишева, закопані у глибоких ровах переяславці, розстріляні з кулеметів жителі Кагарлика, Миронівки і Богуслава, спалені живцем селяни Кодрів Макарівського, Расків Бородянського, Запруддя Іванівського, Ялівки (нині Перемога) Баришівського районів та десятків інших сіл, селищ і містечок Київщини.
Жертвами гітлерівців стали 236 400 мирних жителів, які жили у 1941–1943 роках у містах і селах нашої області. Ще 275 800 чоловік загарбники примусово вивезли на каторжні роботи в Німеччину. У відповідь на окупаційний терор мешканці Київщини йшли у підпільні й партизанські загони, всіляко саботуючи розпорядження окупаційної влади. Так, 10 підпільних груп було тільки у Білій Церкві. У Розважівському й Кагарлицькому районах діяли підпільники під керівництвом І. Сергієнка, котрого в 1943-му схопили й закатували німці. Посмертно він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Вже після своєї смерті отримав це високе звання ще один підпільник – керівник групи у Фастівському районі професор П. Буйко. А взагалі в області налічувалося 54 партизанських загони. Радянські війська вступили на територію Київщини у вересні 1943-го. 7 листопада був повністю звільнений Київ, а в березні
1944-го – останній населений пункт області. Майже вщент було зруйновано 9 міст, 388 селищ і сіл, на руїни перетворились 6 тисяч підприємств.

12Микола ГОЛИК: Я розміновував банківські сейфи, а наглядач ховався за стінкою. А раптом рвоне?!

22 червня 1941 року в його «Книжці червоноармійця» було зроблено запис: «Сапер 13-го танкового полку». Патріарху мотижинських ветеранів Миколі Семеновичу Голику недавно виповнилося 90 років. Скромняга, яких мало на білому світі. Мовчун. Таких – переважна більшість серед справжніх фронтовиків. Тож по краплинах роками добуваю з нього інформацію про реальне воєнне життя. Жахливе, страшне – тому, вочевидь, йому так важко згадувати шляхи-дороги до Перемоги…
Якось сидимо ми в гостинного Семеновича вдома, і я намагаюся витягти з нього ще декілька крупин спогадів. – Миколо Семеновичу, то ви – герой Потсдама! – внадцяте розкручую його… – Та який герой? Простий Сенько – та й усе. – В самоіронії не відмовиш: це його сільське прізвисько… – Як – який? Я уже давненько знаю, що ви розміновували Потсдам. Уявляю, що було б, якби перед приїздом Сталіна, Черчілля і Трумена на конференцію союзників хлопці Берії виявили саперний брак!.. – А що? Нас би перестріляли. Без трибуналу. – Пройти всю війну і не помилитися – треба мати талан. – Ну, без якогось хисту вижити неможливо. Коли нас забрали на фронт, то біля Пскова новобранцям, коли вчили, давали важкі завдання: знайти заряд і підірвати. Я все швидко виконував, от мене і визначили в сапери. – То все-таки Потсдам найчіткіше врізався в пам’ять? Чи Ленінградський фронт, про який ви скупо мені розповідали років два тому? – Потсдам – це Потсдам. Ми – переможці, але саперам розслаблятися не можна було аж ніяк. Розміновували і знаменитий парк, і королівський палац. Я кожен марш його сходів пам’ятаю… Знаєш, якби знову побував у Потсдамі, знайшов би кожне дерево, де шукав міни… А парк називається «Сансусі» – і що воно означає? – Можу перекласти. Французькою мовою – це буквально «без турботи». Тобто парк «Безтурботний»… – А-а-а… Там справді відпочити можна по-королівськи. Дивини всякої вдосталь. Мене особливо заінтригували дванадцять пагорбів: в кожному з них поховано собаку. Чого – так і не дізнався… – Микола Семенович підводиться, йде у світлицю і виносить святковий піджак із нагородами, а потім – кіпу документів. З інтересом переглядаю їх – і раптом прикипаю зором до благенького посвідчення: «Книжка красноармейца». Читаю: «Сапер 13-го танкового полка… 22 июня 1941 года…»  – А чому ви, – відриваюся від музейного документа, – аж у 46-му повернулися додому? – Кого-кого, а нас довго не відпускали. Відповідальна саперна робота була. І до Потсдама, і після нього ми розміновували Берлін. Мені довелося трудитись у банках, у різних фінустановах. Потрібно було дістати із сейфів цінності. Мучишся в підвалі банку, а тебе контролює наглядач. Контролює! Ховається, сука, за стіною, бо, якщо рвоне, я разом із сейфом вибухну, а воно, ця сука, врятується… Але таки вижив я. Скільки діамантів через мої руки пройшло – а до пальців нічого не прилипло…
Віталій Довгич,

P. S. Я довго «виймав цвяха», забитого М. С. Голиком: що то за 12 пагорбів-могил у Потсдамі? Випадково знайшов відповідь у передачі «Німецької хвилі» про Фрідріха Великого. Упродовж свого королювання він там поховав дюжину власних улюблених собак…

с. Мотижин Макарівського району

 

25% Героїв Радянського Союзу – а це 2070 чоловік – українці. 32 з них стали двічі Героями Радянського Союзу, а легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб — тричі. Загалом 2,5 млн українців нагороджено медалями і орденами, 1 млн 700 тис. наших співвітчизників повернулися з війни інвалідами. Україна втратила близько 4 млн військовослужбовців, 4,5 млн цивільних. До Німеччини вивезли близько 2,4 млн наших громадян.

Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Сталіну для виправдання своїх помилок і прорахунків. Але радянське керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. Вермахт щодоби перекидав до західного кордону нашої країни по 100 ешелонів з військовою технікою і озброєнням.
За 11 місяців до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких розвідників! За цей період німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР.
Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи відповідальну розвідувальну роботу, були й вихідці з України. Зокрема, український живописець М. Глущенко (агентурне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви відомості про «план Барбаросса». Народний художник СРСР, лауреат премії ім. Т.Шевченка  Микола Глущенко – один з найбільш яскравих і романтичних українських живописців ХХ століття. Після закінчення Берлінської вищої школи образотворчого мистецтва (1919–1924 рр.) він понад десятиріччя жив і працював у Парижі. Дружив з Довженком і Винниченком, добре знав Ельзу Тріоле та Луї Арагона, Маяковського, писав портрети Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Поля Сін’яка, спілкувався з Фернаном Леже, Пабло Пікассо, Анрі Матіссом. Тільки у 1990-х роках стало відомо, що він до того ж був видатним розвідником і на півроку раніше за легендарного Ріхарда Зорге передав керівництву країни ґрунтовні матеріали про підготовку фашистської Німеччини до нападу на СРСР. З 1943 року до своєї смерті у 1977-му Глущенко жив у Києві. У травні 1939 р. перший із виходців з України, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор Іван Проскуров (27 червня 1941 р. арештований, 28 жовтня розстріляний. Реабілітований у травні 1956 р.) подав Сталіну відповідний матеріал, але той, переконаний у ненападі Німеччини на СРСР, залишався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або розстріл.

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->