Таємниці Межигір’я

Таємниці Межигір’я

Існує декілька версій закладення монастирської обителі у Межигір’ї. За одними переказами будівництво розпочали у X-му столітті монахи, котрі прийшли з Візантії зі святим Михайлом – першим митрополитом Київським. За іншими переказами – князь Андрій Боголюбський, який у 1164 році на місці старої дерев’яної церкви збудував нову – Спасо-Преображенську. Після трагічного 1240 року (татаро-монгольської навали) відомостей про Межигір’я майже немає. Відбудова його відновилася у ХVІ – ХVІІ ст. Відтоді монастир входить у тісні стосунки із запорізьким козацтвом. Заможна козацька старшина, вважаючи монастир своїм, обдаровувала Межигір’я цінними речами, будувала тут своїм коштом. Зокрема, під керівництвом ігумена Афанасія була побудована церква Петра і Павла. Згодом запорожці влаштовують тут військовий шпиталь переважно для старих або покалічених січовиків. У ті роки монастир викликав до себе повагу всього православного світу.

Та з руйнуванням Запорізької Січі у 1775 році обитель занепала. У 1787 році Катерина ІІ під час перебування у Києві забажала подивитися монастир, але він згорів напередодні її візиту. Хоча монастирську обитель наприкінці ХІХ століття відновили, але повернути її колишню велич вже не змогли.

Пам’ять про Межигір’я у XIX столітті воскресив Тарас Григорович Шевченко. Нібито, відпочиваючи під одним із володимирових дубів, які й зараз прикрашають околиці Межигір’я, на нього зійшло натхнення. Так з’явилася поема «Чернець», де Кобзар розповів про історію і роль українського козацтва, оспівав його велич, традиції, показавши також і трагедію монастирської обителі в Межигір’ї.

– Є ще один бік історії українського козацтва, про що не згадує Тарас Шевченко, – розповідає завідувач Вишгородським історичним музеєм Олег Коваль. – Ці відомості «розкопав» уже в ХХІ столітті головний редактор і видавець журналу «Музеї України» Віктор Тригуб. Пошуки втрачених духовних і матеріальних святинь України привели його до Канади, де проживав один з нащадків кубанських козаків-запорожців, представник білого козацтва і нащадок генерала Тютюнника. Він і повідав нечувану історію про українських козаків. У нашій уяві образ козака незмінно асоціюється з оселедцем, шароварами, шаблею, люлькою і чаркою. Звичайно, зовні все це так і є. Але такими запорожці були тоді, коли «відпускали душу» у коротких перервах між боями, які не припинялися, практично, століттями. Нащадок генерала Тютюнника відкрив нам, образно кажучи, душу козаччини, яку представляли хранителі історії і традицій.

Ось як це було. У 1920 році представники білого козацтва об’єднувалися на боротьбу з «червоними сатанистами» – комуністами. Для цього потрібні були значні кошти. Тут і згадали, що на території України існує 10 великих скарбів, схованих запорожцями. Але де ці скарби? Щоб дізнатися, вирішили розшукати кістяк запорожців – найстаріших мудрих хранителів таємниць. Їх розшукали. 90 і 100-літні мудреці взяли участь в експедиції на невеличкому кораблі. Члени експедиції по річці Кубань та Чорному морю обійшли Крим і ввійшли в Дністровсько-Бузький лиман, де й повинні були вказати місце схову одного із запорізьких скарбів.

На жаль, доля всіх учасників склалася трагічно: на місці прибуття їх чекала засідка. Сім’я одного з офіцерів експедиції була взята комуністами в заручники, тому він вимушено здав план операції. У бою всі 10 хранителів таємниць українського козацтва загинули. Немає сумніву в тому, що якби їх взяли в полон, вони б нікому нічого не видали. Ці представники славного роду козацького за всю подорож не випили ані краплі вина. Також ніхто з них не палив. На подібні пропозиції вони лишень презирливо відверталися. Вірогідно, що мудреці зберегли і свою цноту. Вони лише молилися, впадаючи в транс.

Ці нащадки козаччини розкрили справжнє покликання запорізького козацтва – берегти не тільки золото, срібло, а й духовні та православні традиції нашої нації. Очевидно, ці древні мудреці були останніми з тих, хто зберігав у своїй пам’яті заповітні секрети Запорізької Січі – уміння та навички військового мистецтва, а також фізичної вправи «слов’янський маятник», танцю гопака, – закінчив свою розповідь Олег Коваль.

У радянські часи відомості про Межигір’я було важко знайти, бо на його території після 1934 року почали створювати літню резиденцію українського радянського уряду. Старовинні будівлі було зруйновано. Кажуть, коли при цьому знаходили цінні предмети та книги, то їх замуровували, не даючи навіть дослідити.

У перші роки нашої незалежності в істориків з’явилася надія, що слідом за відродженням Михайлівського собору дійде черга й до відродження Межигір’я. Туди, нарешті, допустять археологів. Останній раз вони були там у 20-х роках минулого століття. Керівник експедиції тих років Козубовський залишив нам зарисовку Межигір’я. До речі, у Вишгороді мешкає 90-річний Данило Шульга, який був колись на екскурсії в уже не діючій, але ще не зруйнованій монастирській обителі Межигір’я.

Сьогодні це історичне місце, на жаль, так і залишається «дачною» зоною, закритою для людей. На цю духовну святиню нашого народу накинув оком Віктор Янукович, по суті, він її уже привласнив. Зараз ця територія обнесена височенним парканом, але кажуть, що на священних місцях вже зведено сучасні вілли та інші господарські приміщення.

Духовний центр, куди впродовж століть йшли сотні паломників, втрачено назавжди?..

 

 Ольга СІЛЬЧЕНКОВА

 

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->