«Я не клянусь словами, що люблю…»

«Я не клянусь словами, що люблю…»

Я не клянусь словами, що люблю.

Слова любов озвучити не годні!

Я розділю з тобою це життя,

Отак, як хліб ділили в рік голодний.

Ганна Чубач

 

        

 

Їм 166 років на двох, причому абсолютно порівну. 55 з них Віра Тимофіївна та Анатолій Опанасович Дромарецькі живуть спільним життям з його проблемами і радощами, які ділять навпіл. Та головне – вони й досі несуть у своїх серцях почуття, котре дає наснагу і крила, – любов. Про неї не говорять. Але тепло любові – у кожному їхньому русі, жесті, погляді та інтонації. Дивлячись на подружжя, розумієш: життя – це непроста, але захоплююча подорож від «я» до «ми».

 

ВОНА

Віра Тимофіївна народилася на Херсонщині в сім’ї селянина. У батьків була своя хата, троє діточок, гарна господа, навіть колодязь у дворі, що у тих краях – велика рідкість. Та на той час повним ходом йшла колективізація, і так звані «комітети бідноти» слідкували, щоб нічого ні у кого не було, забирали геть усе. Батько не захотів вступати в той комітет, і це йому не пробачили. Тож вимушений був тікати з колгоспу, з села.

І сьогодні жінці боляче згадувати, що її вважали дочкою ворога народу і ворогом народу за те, що під час фашистської окупації була вивезена на роботу до Німеччини...

 

ВІН

Анатолій Опанасович родом із Вінничини, з робітничої родини. Його батько – людина надзвичайно допитлива і майстровита – працював головним електриком, потім головним механіком на державному млині. У себе на обійсті змайстрував вітряк з генератором. Тож була і власна електроенергія, і можливість змолоти зерно при гарному вітрі. Про батька писали  газети.

У своєму прагненні до нового, прекрасного він був невгамовний. І одного дня, продавши порося, купив бандуру (в той час, коли родина була напівголодною, – це був відчайдушний крок). Але, виступаючи зі своїми трьома синами, племінниками у колгоспі, на млині, він і не підозрював, що після виконання старовинної народної пісні про тяжке вдовине життя, яка ішла врозріз зі «щасливою» для українського народу дійсністю,  його бандура замовкне на довгі роки…

Мати прищепила дітям любов до землі. А ще Анатолія Опанасовича і сьогодні гріє пам’ять про її безмежну  доброту, щирість, яку дарувала вона синам чи то гладячи по голівках, чи кладучи хрестики на їхні вишиванки…

 

ВОНИ

Вочевидь, саме цими рисами і підкорила його  майбутня дружина. З нею Анатолій познайомився, працюючи головним механіком на заводі «Київмлин» (на той час молодий спеціаліст Віра Бухонік приїхала туди з міністерською перевіркою). Дівчина сподобалась і як творча особистість, залюблена у пісню.

Відтоді вони нерозлучні. Побравшись, жили у маленькій кімнатці (9 кв. м), самовіддано працювали, народили дітей – сина і доньку. Згодом житлові умови поліпшились. Діти виросли. 

...Рівно в 60 Анатолій Опанасович пішов на заслужений відпочинок з посади директора заводу. Але бажаним гостем тут є і сьогодні, через 23 роки. Його ім’я занесено до книги «З історії галузі хлібопродуктів України».

З виходом на пенсію Дромарецькі перебрались з Києва до Лютежа. Як кажуть, поближче до землі. Тут поріднились і з землею, і з людьми. І сьогодні у своєму поважному віці не лише мають авторитет у селі, а живуть повноцінним, насиченим життям, зустрічаючи кожен день як відкриття. Відкриття нових істин, людей, подій.

У цьому, найперше, допомагає єдність з природою, здорова їжа, щоденні фізичні вправи, вживання трав, вирощених власноруч. А їх вирощують стільки, що вистачає і численним гостям, друзям, знайомим. Взагалі все посаджене на подвір’ї і на городі має своє призначення – споживче або естетичне. Ніде не гуляє ні найменший клаптик землі.

– Так і має жити людина, – каже Анатолій Опанасович і залюбки запрошує до себе школярів, які приходять сюди на уроки краєзнавства, любові до своєї малої батьківщини, до всього живого. І дійсно, у кого ще в дворі можна побачити найдревніше дерево гінкго білоба, квітучі магнолії, алею з кизилу, а ще рівнесенькі рядочки анісу, духмяного розмарину, лаванди, ісопу? А коли вже стало важкувато обробляти всю ділянку, частину її засіяли газонною травою, хоча за нею також потрібен догляд. Але яка насолода господарям, коли їхні гості-школярі із задоволенням бігають босоніж по м’якому зеленому килиму!

Аби поливати рослини, господар, як і його батько колись, застосував свої знання з механізації. Тут все автоматизовано: смикнув за мотузочок – зашуміли фонтанчики, напуваючи землю. Можна накачати воду у велику ємність, де вона за день нагріється на сонці, а вночі поливатиме город, варто лише натиснути кнопку.

Про це детально розповідає школярам Анатолій Опанасович і все дає спробувати зробити своїми руками. А малечі цікаво і до вулика заглянути, і до млиночка, що височить поруч на горбку, і на гніздо лелече подивитись (свого часу у дворі ці птахи облюбували собі місце).

– Шкода, що тепер не прилітають, – бідкається Анатолій Опанасович. – Гарні птахи, і звикли ми до них.

Саме візит лелек привів до двору Дромарецьких журналістів. Після публікації про це у кількох газетах Анатолія Опанасовича запросили на радіо, аби розповів про сусідство з птахами. Відтоді подружжя – частий гість і програм «Надвечір’я», «Світ розмаїтий», а теми знаходяться все нові й нові.

Звідки лишень береться в цих людей жага до життя, до спілкування, до творчості? Адже жодне свято в селі чи творча зустріч не проходять без них. Вони – учасники з’їзду екологів України, районного фестивалю християнської пісні, ряду заходів фольклорного напрямку, де виконують пісенні твори.

Не закінчену батьком гру на бандурі, не доспівану ним пісню сьогодні продовжує Анатолій Опанасович разом зі своєю дружиною. Як і колись, її зміст сповнений тривоги і болю за долю України.

…Пальці сивого, як лунь, чоловіка торкаються струн, і звучить проникливий голос жінки, очі якої то наливаються слізьми, то світяться радістю і надією.

Які ж вони гарні обоє, ці «історичні люди». Так називають самі себе, адже пережили і голод, і війну, і час репресій. Але на схилі літ, у цей морозний зимовий день їм затишно й тепло одне біля одного і біля каміну, де палахкотить полум’я, схоже на вогонь їхніх сердець.

 

 

Валентина ВАСИЛЕНКО

 

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->