№3 Мадонна у барвистій хустці

Мадонна у барвистій хустці

Вона народилася на Поліссі, у дивовижному, казковому краї, де й досі збереглися архаїчні народні промисли, у співах та обрядах живуть звичаї  і легенди, які віками населяли дрімучі Поліські ліси. І дівчинка Марія, з’явившись на світ у селянській родині Примаченків, змалечку бачила мамині вправні руки, що творили красу, вишиваючи барвисті сорочки, рушники та скатертини. Параска Василівна була визнаною майстринею вишивання. І батько Овксентій Григорович – справжній тесля-віртуоз, майстрував на замовлення дворові огорожі у вигляді давньослов’янських стилізованих зображень.

Краса немов була розчинена у просторі, її можна було побачити, відчути на дотик. Природа щедро наділила й саму дівчину красою, все дала їй – і біле личко, й чорні брови, й карі очі. От тільки додала до яскравих барв тьмяних: з раннього дитинства страждала Маруся на недугу – одна ніжка у неї покривилася і стала набагато коротшою за іншу – на все життя Марія Примаченко залишилася скаліченою. Красуня на милицях, та ще й у селі, де робота з ранку до вечора, де потрібні вправні руки та спритні ноги. Щоб стати в нагоді своїй родині, вона разом з мамою вишивала і згодом  теж стала справжньою майстринею: з-під голки Марії на білому полотні розквітали квіти, злітали птахи,  плелися орнаменти.

А потім стався випадок, що визначив усю подальшу долю…  Дівчина пасла гусей на луках, і в березі річки раптом побачила різнокольорові нерівні смужки синього глею. Маруся принесла його додому та й розмалювала ним хату. На сині квіти приходили дивитись односельці, стали запрошувати, щоб і їхні оселі розписала.  А за роботу годували юну майстриню, одного разу навіть порося дали. То був перший гонорар Марії Овксентіївни.

Невдовзі як талановита вишивальниця Марія Примаченко отримала запрошення до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. 

Дорога до Києва була довгою і важкою, але бажання вчитися перемогло і страх, і біль. Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала. « …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…» – згадувала майстриня свій перший день у Києві.

У 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Примаченко. Спілкуючись із вчителями, вона вперше відчула себе художницею, тоді ж і прийшов перший успіх – її роботи відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі – вони привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перемога!

А переможниця лежала в лікарні після чергової складної операції на нозі і плакала від болю і щастя. Її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. У 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали відвідувачів першої міжнародної виставки у Франції. Там з її живописом познайомилися Пабло Пікассо та Марк Шагал і прийняли її як рівню.

Перед війною Марія Овксентіївна повернулася додому знаною художницею, щасливою, закоханою жінкою. Хто знає, де і як гаптує доля життєві стежки? У Києві Марія познайомилася із красенем-лейтенантом Василем Маринчуком, який теж був родом з Болотні – рідного села Марії. Таке омріяне і беззахисне щастя було поряд… Та світ перевернувся в одну мить –  почалася війна.

А вона передчувала біду. Ще до початку війни наснився сон: весняний квітучий садок стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться…

 …Пішов назавжди коханий, так і не побачивши первістка, – Федір народився у грудні 1941 року. А з серпня в селі хазяйнували окупанти.

Страшні були часи – про малювання Марія забула на десять довгих років. Та й по війні легше не стало – молода вдова з маленькою дитиною на руках, старенькими батьками в напівспаленому селі. До малювання повернулася лише на початку 1950-х. Працювала багато, несамовито: їй дуже хотілось збудувати нову простору і світлу хату. Крім малювання вишивала, шила одяг.

У 1959 році Марія Примаченко стала членом Спілки художників України. Через два роки, за підтримки районної влади художниці нарешті побудували нову хату в рідному селі, в якій і досі мешкає її рідня. Вирізнялась Марія суворим характером, але людей любила, зустрічала, пригощала і дарувала свої роботи. Скільки їх розлетілося по світу!

Справжнім другом, талановитим учнем став для Марії Овксентіївни син Федір.

Дуже теплими і ніжними були стосунки матері й сина. Відомий народний художник, Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював лісником, приїжджаючи на бричці до лісу, годував тварин. До нього без страху приходили олені й лосі, зліталися і сідали на руки і плечі птахи. І мріяв він про час, коли нарешті заборонять рушниці.

Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але  й далі несуть Божу іскру Примаченків.

Марія відійшла у вічність 18 серпня 1997 року. «Я піду туди, де живуть мої звірі і цвітуть мої квіти…», – так вона говорила. У той день, коли це сталося, всі дроти в селі були обліплені ластівками – злетілись прощатися,  щось вони знали… Ніби в казці. А живуть казки, поки є ті, хто їх пам’ятає. Хто не забув і може розповісти іншим. 

 

Тетяна МАРЧЕНКО

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->