«Я просто люблю свободу…»

НАШІ ВИДАТНІ ЗЕМЛЯКИ

«Я просто люблю свободу…»

19 березня нинішнього року – ювілей письменниці і поетеси Ліни Костенко – класика, визнаного за життя. Л.В.Костенко – лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». За книгу «Інкрустації», видану італійською мовою, в 1994 році поетесі присуджено премію Франческа  Петрарки.

Вона почала писати вірші з 14 років, друкуватись з 16-ти. А незабаром стала однією з перших найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, які виступили на рубежі 50-60-их років. Поетеса гострої думки і палкого темпераменту, Ліна Костенко піднесла українську літературу до рівня найкращих зразків європейської художньої творчості. Виняткове місце в літературі вона посідає завдяки своїй особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характерна для багатьох її колег. Відкидаючи мілизну і стереотипність мислення, без надмірного пафосу Ліна Василівна творить свої шедеври.

У 1957 році вийшла її збірка «Проміння сонця», згодом – «Вітрила» (1958) та «Мандрівка серця» (1961).

З 1963 року почався процес притискування, заборони всього, що дихало свободою і національним піднесенням. Саме в цей час поетеса готує до друку  четверту збірку «Зоряний інтеграл», але вихід її спочатку затримали, а потім заборонили. Почався  шістнадцятилітній період мовчання Ліни Костенко. Її не друкували.

На початку 70-их вона веде вперту боротьбу за видання збірки «Княжа гора». У 1972 р. вже готовий друкарський набір книжки було розсипано. Автору пропонували змінити окремі рядки, відмовитись від деяких віршів. Але поетеса не пішла на компроміси, і її «Княжа гора» так і не побачила світу.

 

Я трохи звір, я не люблю неволі,

Я вирвуся, хоч лапу відгризу, –

пише Ліна Костенко.

 

Свою громадянську позицію вона яскраво виявила під час арештів української інтелігенції: підписала лист-протест проти арештів, була присутня на судах над Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською у Львові, під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з Іваном Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих колег. Це не вплинуло на перебіг судів, але мало велике моральне значення. У Спілці письменників України, де в травні 1966-го таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Ліні Костенко, яка  відстоювала позиції і захищала Івана Світличного, Михайла  Косіва, Бориса Гориня.

Ліна Костенко потрапляє в чорні списки, складені секретарем ЦК КПУ з ідеології. Тільки після його відходу   виходить її збірка «Над берегами вічної ріки», а через два роки –  роман у віршах «Маруся Чурай», що став визначною подією українського письменства.

«Я просто люблю свободу», – каже Ліна Костенко. Вона не боїться говорити правду, як бояться більшість її колег і співвітчизників, котрі не можуть витіснити з себе раба.  У двобої  часто перемагає страх втратити кусень хліба, хоч переважно він маленький і черствий.

…Читаючи поезії Ліни Костенко, дізнаємось і про її  дитинство, і про те, як росла її душа, як вона вміє  кохати й ненавидіти. Поетесі вдається  дивовижно зближувати час. Можливо, це вміння зародилося ще в ранньому дитинстві. Адже народилася Ліна Василівна у древньому Ржищеві, що на високих  берегах Дніпра, де витав своєрідний дух прадавнини, пронизаний із глибини віків трипільською культурою. Прикмети дитинства  оживають у багатьох її поезіях, зокрема у збірці «Сад нетанучих скульптур»:

 

Дніпро, старенький дебаркадер,

Левино-жовті береги

Лежать, на кігті похиливши

Зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пирога.

Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога повзе,

Як спраглий крокодил.

В Дніпрі купається Купава.

Мені ще рочків, може, з три.

А я чекаю пароплава

Із-за трипільської гори.

…І ті роки, що так промчали,

І пароплав той, і гора…

Це вже невидимі причали

В глибокій пам’яті Дніпра.

 

…Слово Ліни Костенко завжди актуальне, а сама поетеса  для багатьох з нас є уособленням України, тієї, якою держава має бути в ідеалі. Вона застерігає нас: «…від людства мало що й залежить. Вони делегують повноваження своїм урядам і президентам, а там уже діють такі механізми політики, на які людство має хіба що мінімальний вплив. А надто, коли взяти до уваги, хто стоїть біля пультів світової політики. Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття…».

Їй болить Україна. Тому багато років Ліна Василівна як громадський діяч їздить у Чорнобильську зону з історико-культурною експедицією. На її думку, землі, які постраждали від катастрофи, залишені напризволяще, і це є великою помилкою влади.

А з владою у неї стосунки непрості. У 2000 році, коли президент Леонід Кучма збирався нагородити її орденом, Ліна Костенко відмовилась від усяких урядових нагород, назвавши їх «політичною біжутерією».

«Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира», – написала поетеса в одному зі своїх віршів. Цим рядкам залишається вірною і сьогодні, допомагаючи й нам жити у злагоді із світом і самими собою.

 

Підготувала 

Валентина ВАСИЛЕНКО

 

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->