Маестро, якого любили всі…

Маестро, якого любили всі…

Актор, режисер, сценарист, Народний артист Української РСР, заслужений артист Російської РФСР, один з найталановитіших акторів, улюбленець мільйонів глядачів. Він встиг так багато і так багато не встиг зробити… Але завоював серця вдячних шанувальників свого акторського таланту. Складна доля, огорнута світлим серпанком суму – не повернути, не виправити, не змінити... Ми можемо тільки пам’ятати... 

Ми пам’ятаємо Петю Мокіна з «Приборкувачки тигрів», закоханого в подругу дитинства Лєночку Воронцову. Роль принесла Леоніду Бикову популярність і всенародну любов! Ми пам’ятаємо Максима Перепелицю – непутящого, але доброго й веселого хлопця. Ми пам’ятаємо, як Биков легко, щиро й невимушено грав комедійних героїв. І як він розкривався в серйозних драматичних картинах… Не забута жодна з його ролей.

І, звичайно ж, ми пам’ятаємо «В бій ідуть одні «старики» – картину, що так полюбилася глядачам. Героїчний і пронизливо-щемливий фільм. Скільки хлопчаків, дивлячись на комеска Титаренка, якого блискуче зіграв Леонід Биков, вирішили зв’язати своє життя з авіацією. Саме ця картина стала тріумфом Леоніда Бикова і як актора, і як режисера, розкривши всю багатогранність його таланту. У кожній картині Биков створював незабутній образ, але саме його МАЕСТРО залишиться у нашій пам’яті назавжди.

Народився Леонід Биков 12 грудня 1928 року в селі Знаменському  на Донеччині. З дитячих років Льоня Биков ріс хлопчиком тямущим, веселим, однак стати актором не думав. Надивившись фільмів про льотчиків («Валерій Чкалов», «Винищувачі»), він марив небом і мріяв вступити до льотного училища. Однак зовнішні дані в нього були «не дуже»: маленький на зріст із обличчям вічного підлітка.  У 1945 році в Ленінграді він навіть вступив у 2-у спецшколу для льотчиків, де провчився всього лише місяць. Через невеликий зріст його відрахували…  Отоді він і вирішив податися в артисти. Але знову – розчарування. У 1946 році він з тріском провалився на вступних іспитах до Київської школи акторів. Круглого невдаху чекало безрадісне повернення додому, глузування друзів-приятелів… І він подався до Харкова, щоб там повторити спробу стати артистом. Іспити здав успішно й був зарахований до Харківського Театрального інституту, який закінчив у 1951 році.

 Після цього 9 років працював у Харківському театрі імені Тараса Шевченка і знімався в кіно. Після ролі  Максима Перепелиці до Бикова інакше, як Максим, ніхто й не звертався – це було яскраве підтвердження величезної глядацької любові й поваги. Але він намагався обирати ролі різного плану. Так потрапив у фільми «Чужа рідня», «Дорога моя людино», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Травневі зорі»…

У 1961 році Биков разом з родиною переїхав до Ленінграду. Йому на «Ленфільмі» пообіцяли дати можливість спробувати себе в режисурі, але перші спроби не були вдалими. Через рік він з родиною переїхав до Києва.

Був час, коли Леонід не знімався взагалі, пояснюючи це тим, що не хоче брати участь у брехливих і антихудожніх речах… З 1966 по 1971 роки Биков не знявся у жодному фільмі. У той час йому здавалося, що він себе втратив… Загальні лестощі, догідництво, корупція, що панували навколо, не давали йому спокійно жити й працювати. Він дуже переймався змінами, що проходили в той час на кіностудії ім. Довженка, яку один за одним залишали режисери. І все хотів визначитись, «коли ми, нарешті, почнемо судити за злочинне ставлення до людей? Найстрашніше – суспільна байдужість». Що ж, усе це актуально й досі…

Картина про «співочу ескадрилью» частково реалізувала давню мрію Леоніда про небо, авіацію. Тодішній маршал авіації, легендарний військовий льотчик Олександр Покришкін, особисто розпорядився виділити знімальній групі п’ять літаків, що вичерпали свій ресурс, а з Моніно, музею авіації, на майданчик під Київ привезли справжній фронтовий «кукурузник». Нелегко давалися зйомки, проблеми змінювали одна одну. Якби не ентузіазм усіх учасників картини та відповідальність, яку звалив на свої плечі Биков, невідомо, як би склалася доля картини…

 

Здавали фільм 27 грудня 1973 року. Коли в залі спалахнуло світло, всі побачили, як Покришкін витирає сльози… А потім «У бій ідуть одні «старики» чекав фантастичний успіх.

На Всесоюзному фестивалі в Баку фільм одержав почесний приз. Він міг би отримати й головний приз цього фестивалю, якби не майже детективна історія, яка розгорілася в кулуарах. Інтрига полягала у тому, що чиновники від кіно не сприймали картину Василя Шукшина «Калина червона», який теж демонструвався на фестивалі, й хотіли позбавити фільм головного призу, присудивши його замість «Калини червоної» картині «У бій ідуть одні «старики». Але Биков був категоричним: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я матиму за честь бути хоч сотим. Його картина – це справжній прорив у заборонну зону, про що раніше й думати не дозволялося. Так і передайте мої слова керівникам фестивалю!». Щож, цілком у дусі самого Маестро…

12 квітня 1979 року Биков трагічно загинув, повертаючись на своїй машині з дачі під Києвом. На момент смерті йому було всього 50 років. У 1981 році друзі Леоніда Бикова зняли про нього документальний фільм, який назвали дуже просто і точно: «...Якого любили всі».

Тетяна РУДЕНКО

 

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->