У нас на районі

 
№5 (25) 28 квiтня 2011

Вчені застерігають:   вдруге Чорнобиль може вибухнути хоч сьогодні

Тільки чи знайдуться відчайдухи, готові ціною власного життя і здоров’я захистити світ, якщо люди бачать, як держава “дбає” по героїв-ліквідаторів?

Об’єкт «Укриття» — порохова бочка, що постійно загрожує гігантським викидом радіоактивного пилу

На вже традиційній Міжна­родній науково-практичній конференції "Двадцять п’ять років

Чорнобильської катастрофи. Безпека майбутнього", що проходила в Києві 20 — 22 квітня 2011 року, аж очі засліплювало від наукових світил, які з’їхалися практично зі всього світу. Організатори “забули” лише запросити до обговорення проблем, пов’язаних зі стратегією поводження з радіоактивними відходами та відпрацьованим ядерним паливом після закриття Чорнобильської АЕС українських учених Анатолія Кіндеревича та Олександра Махмудова. І даремно. Бо саме вони могли повернути дискусію від пустопорожніх розмов до конкретики.

Ще десять років тому вийшла їхня книжка, «Что происходит в «Саркофаге». Альтернатива «Укрытию ІІ». Автори апелювали до суспільства з приводу загроз, що їх приховує зруйнований чорнобильський реактор. Чільне місце в книжці відведене причинам перетворення ядерно-подільних паливних матеріалів на радіоактивний дрібнодисперсний пил. Такий розвиток процесів був передбачений А. Кіндеревичем на основі створеної ним же теорії поля. Принагідно зауважу, що завдання створення такої теорії постало перед ученими на початку XX століття, але виконано не було. Автори, окрім теоретичної частини, запропонували низку конструктивних рішень. Книжка прорецензована дев'ятьма докторами наук із різних галузей знань і рекомендована до друку науково-технічною радою НДІ фізико-технічних проблем теплоізоляційних матеріалів і захисних покрить.

Восени 2001 року на пропозицію народного депутата України світлої пам'яті академіка
М. Павловського А. Кіндеревич виголосив доповідь для працівників і спеціалістів чорнобильської зони. Він акцентував на тому, що радіоактивні матеріали, які після вибуху розтеклися по чотирьох поверхах аварійного блоку, застигли монолітом, з плином часу почали розтріскуватися на щебінь, далі на пил, усе дрібніший і дрібніший, аж до субмікронного.

Анатолій Кіндеревич наполіг на перевірці його гіпотези, тобто проведенні аналізів. Урешті було взято проби аерозолю над завалами «Укриття».  Аналіз виконано Радієвим інститутом ім. В. Хлопіна в Санкт-Петербурзі. Він підтвердив наявність в аерозолі радіоактивних елементів, часточок  ядерно-подільних матеріалів.

Для спеціалістів ЧАЕС це було несподіванкою. Усе ж результатом співпраці стало рішення відмовитися від наміру зробити в зоні ЧАЕС могильник радіоактивних відходів атомних станцій усієї Європи.

 Восени 2005 року Анатолій Кіндеревич продемонстрував експеримент із прискореної (для цезію-137, наприклад, напіврозпад замість 30,2 року — 90 годин) дезактивації радіоактивних матеріалів. Комісія кваліфікувала це як відкриття і видала відповідний акт.

У новій книжці «Еще раз о «Саркофаге» (К., 2008), присвяченій болючій чорнобильській темі, автори пропонують державцям використати це відкриття для того, щоб позбутися назавжди чорнобильського лиха, а на місці четвертого блока посіяти зелений газон. І знову мовчанка... Невже забулося, як у далекому 1957 вибухнув Челябінськ-40? А там же не було такого локального скупчення, як у зруйнованому четвертому блоці!

І ось березень 2011, Японія, Фукусіма. Людство знову заціпеніло перед крихкістю цивілізації супроти природних катаклізмів. І все-таки хтось уперто переконує, що конфаймент – парасолька, ціною майже 2 млрд  євро, – це вирішення проблеми.

Вдумаймося в те, що писали про чорнобильську проблему двоє з дев'яти рецензентів вищезгаданої книжки понад 10 років тому. Їхні думки багато чого пояснюють, вони актуальні, на жаль, і нині. Подаю їх у власному перекладі.

Що ж відбувається всередині «Саркофага», або «Я знаю тільки те, що нічого не знаю!»

О.Котенко, академік Укра­їнської академії оригінальних ідей, доктор фізико-матема­тичних наук:

— Пропонований читачам достатньо детальний аналіз стану і шляхів розвитку процесів у "Саркофазі" виходить із принципів справді фундаментальної альтернативи, котра відсутня в усіх інших проектах і варіантах нейтралізації наслідків Чорно­бильської катастрофи. Атомна енергетика, яка повсюдно визнається як найвище досягнення науково-технічного прогресу, побудована, здавалося б, на непорушних і фундаментальних законах атомної фізики, одержаних і апробованих не лише в спеціальних атомних лабораторіях, а й, у певному сенсі, практично — у різноманітних інженерних проектах.

Приваблива перспектива одержання величезної кількості енергії породила незмірну пиху й самовпевненість, морально не виправдану поспішність уже політично орієнтованих спеціалістів та проектувальників. Проте атомна енергетика не так легко керована, як уявляли багато інженерів і навіть академіків — ланцюгові атомні реакції завжди балансують на межі масштабного вибуху, де зникає  будь-яка можливість управління й контролю.

Що ж відбувається всередині «Саркофага» і чому з позицій загальноприйнятої атомної науки не завжди вдається спрогнозувати ланцюг подій, щоб упевнено виключити можливі наслідки катастрофи? Якщо будівництво АЕС завжди супроводжувалося безальтернативністю й так званими «суспільними потребами», то Чорнобильська катастрофа примусила нас наполегливо шукати альтернативи, причому мати цілий набір їх, щоб знову не втрапити в катастрофу догматизму не тільки політичного, а вже псевдонаукового. І чи існує це достатнє поле альтернатив, адже воно не може бути вичерпане лише різноманітними варіантами інженерних пропозицій?

Чи надійні наші наукові знання в царині високих щільностей енергії і особливо значних масштабів їх реалізації? Адже не може людство розвивати «передову» науку, сидячи «верхи» на атомному котлі та наївно сподіваючись, що вибуху не станеться, а можливий збіг несприятливих факторів буде врахований «спецами». Такої сліпої впевненості не було ні в кого, за винятком політичних фанатиків і морально дезорієнтованих учених. Звичка догматизувати наукові знання й застосовувати їх там, де вони ненадійні, є наслідком прихованої аморальності аналітичної методології науки та способів отримання розрізнених людських знань. У ненадійності чистих людських знань уже практично впевнені спеціалісти, які безпосередньо спостерігають за процесами в “Саркофазі” і не мають жодних альтернатив у пошуках нейтралізації наслідків аварії. Це моральне питання про надійність знань звучало не тільки в цитатах філософів Сократа та Кузанського — «Я знаю тільки те, що нічого не знаю!» Такий момент «ненадійності» атомної енергії вже бачив Ейнштейн не лише з позицій людинолюба, а й з позиції страхітливої та незворотної глобальної загрози, яку добре відчув сучасник.

Питання про надійність знань ніколи не було вирішене фундаментальною наукою і завжди залишалося питанням про моральну совість — хоч би яким рівнем знань володіла людина, у неї завжди на чільному місці має бути відомий принцип: «Не зашкодь!»

Принцип цей нелогічного порядку, адже належить до сфери нелогічних знань про принципи неповноти будь-якого людського досвіду — нікому з людей не може бути надане те Всесвітнє Знання, у якому відбуваються незворотні причинно-наслідкові події в усіх масштабах Космосу. Тут дуже добре видно зміст морального закону, який увінчує сукупність людських знань, — адже «керувати» Космосом людина залишиться не здатною навіки.

Слід віддати належне авторам цього фундаментального рукопису — вони знайшли єдино можливий справді альтернативний вихід із Чорнобильського тупика.

 Моральні знання не можна замінити науковими чи професійними. Моральний закон про обмеженість аналітичного знання — єдиний універсальний критерій, який дає право та владу розпоряджатися науковими знаннями. У таких умовах головною стає проблема політичного вибору, коли так чи так саме політикові доводиться приймати стратегічне рішення та фінансувати його. Але політик не повинен іти на повідку в наукового догматизму й дутого авторитету різних «спеців», адже саме їхня наука породила цю катастрофу й уже не має власних вагомих альтернатив.

Саме атомна енергетика як плід «найпередовішої» науки призвела до прямого зіткнення моральності вченого з його професійною освітою.

Наші вчені не такі високоосвічені люди, як прийнято вважати. Навіть проста нейтралізація відходів АЕС ними заздалегідь не була вирішена ніде у світі, не кажучи вже про питання ліквідації наслідків можливих аварій.

Узагалі не можна було починати будівництво атомних електростанцій у всьому світі, не маючи надійних знань про ліквідацію відходів, — саме цей момент сьогодні проявляється, адже йде невпинне подорожчання атомної енергії через її очевидну затратність. Будь-яке порушення морального закону в «перетворенні» природи врешті призводить до затратної економіки в глобальних масштабах.

Не можна фетишизувати науку та створювати соціальну утопію про її всесильність, а саме цим і займається людство ось уже кілька століть.

Ніякий конфаймент не зменшить ризику глобальної ядерної катастрофи

Т.Гораздовський, доктор фізико-математичних наук, кандидат технічних наук, академік Міжнародної академії інформатизації:

Рецензована робота присвячена найважливішій проблемі, яка стоїть перед нашим суспільством — ліквідації потенційної загрози, створеної небезпечним нагромадженням радіоактивних матеріалів у зоні зруйнованого реактора Чорнобильської АЕС.

Як спеціаліст із проблем реології, маю сказати, що існуюче «Укриття» можна віднести до категорії небезпечних. Унаслідок вибуху сталися численні порушення конструкцій ЧАЕС.

Під час дистанційного обстеження конструкції якість прилягання її опорних частин контролювати було неможливо. Надто ненадійним елементом «Укриття» є стіна по осі «50», оскільки локальне підсилення сталевим корсетом не вирішило проблеми надійності. Положення верхньої покришки біологічного захисту реактора (плита «Олена») не можна вважати стійким, а при переміщенні вона потягне за собою маси руйнівних матеріалів, що може спричинити величезний викид радіоактивного пилу та значні динамічні навантаження на саме «Укриття».

Слід також узяти до уваги обґрунтоване занепокоєння авторів рецензованої роботи щодо інтенсивного пилоутворення всередині об'єкта «Укриття», що саме по собі небезпечне, а разом із ненадійністю «Укриття» створює потенційну загрозу величезному регіону посеред Європейського континенту.

З усіх можливих варіантів зняття радіоактивної небезпеки, спричиненої скупченням паливо-вмісних мас, найбільш радикальним буде повне видалення палива із зони зруйнованого реактора.

Якщо офіційна експертна комісія підтвердить радіоактивне пилоутворення, теоретично передбачуване авторами цієї праці (а таке підтвердження відбулося після виходу книжки), то слід негайно розпочати роботу з видалення вказаного пилу, оскільки його утворення може закінчитися створенням критичної маси.

У людства залишилося п’ять років

Як бачимо, навіть найдорожча “парасолька” над зруйнованим реактором не дає впевненості в тому, що нової ядерної катастрофи не станеться. Старий “Саркофаг” розрахований на 30 років, 25 з яких вже позаду. Отже, для того щоб видалити з аварійного реактора і переробити радіоактивні і паливо-вмісні матеріали, у нас залишилося максимум 5 років.

Владі слід би ухопитися за унікальну нагоду назавжди позбутися ядерної загрози. Але ні! На Міжнародному Чорнобильському саміті пускають шапку по колу, аби зібрати гроші на спорудження гігантської "парасольки", яка у випадку руйнування “Саркофага” нікого й ні від чого не захистить. 

Олег Дикань

 

Яндекс.Метрика