Маловідома Київщина

№5 (25) 28 квiтня 2011

Під голкою майстрині з Городянки народжуються не лише букети й натюрморти, а й портрети будь-якої складності 

З Ларисою Шустерман-Ковальчук — народною майстри­нею-вишивальницею, рівної котрій немає в усій Україні, — зустрілася минулого тижня на черговій виставці народного мистецтва «Рукоділля та хобі – 2011» у виставковому комплексі «КиївЕкспоПлаза», що на Нивках у столиці. Оскільки знайома з нею не один рік, гадала, що вразити мене чимось новим навряд чи можна. Та майстриня, хоч і представила небагато робіт, знову здивувала чудовими полотнами.

Місто Котовськ, що в Одеській області, де Лариса Миколаївна народилася, вважає її своєю почесною мешканкою. Як на мене, цілком закономірно: будь-якому населеному пункту було б за честь мати якусь причетність до цієї незвичайної людини. Проте живе майстриня на Київщині — з недавнього часу в містечку Бородянка. «Чому переїхали з Тетерева?» — цікавлюся, згадуючи свої відвідини її домашньої майстерні. «І не питайте, — голос цієї дивовижної жінки, що «малює» голкою незгірше, ніж пензлем, враз став сумним, — маю літню маму, котра жила окремо й уже не могла себе обходити, й сина-інваліда, який теж потребує постійної допомоги, тож довелося придбати помешкання, де б вистачило місця всій родині, а 2-кімнатна «хрущовка» для цього була затісною»…

Поки розмовляємо, розглядаю чималі полотна, що останніми з’явилися на світ Божий з-піл її вправних рук. До речі, саме завдяки людям, закоханим у це давнє рукоділля, останнім часом вишивка — щоправда, більше хрестиком, аніж гладдю — знову у пошані. Причому голку до рук беруть не лише жінки, а й чоловіки. Сам вишиває собі сорочки для виступів колишній учитель іспанської мови, а нині кобзар Михайло Коваль, що мешкає у селі Великий Хутір на Черкащині. Та й не тільки він… Дмитро Блажайовський, відомий на Заході історик і теолог, що замолоду мусив емігрувати з рідної землі на чужину, заходився вишивати, коли йому виповнилося… 70 літ. Найближчою його душі виявилася релігійна тематика, тож вишиває чоловік ікони й образи, вирішивши, що саме таким чином презентує у світі рідну Україну, любов до котрої проніс через усе своє життя. Нині майже 100-літній дідусь чи не щомісяця передає до власного музею, що знаходиться у місті Лева, свої нові картини.

Інженер за освітою

Гаптує ікони й пані Лариса. Коли дивишся на її картини, навіть не віриться, що вишивати ця жінка не вчилася ніде: хіба що ще в школі під час уроків праці засвоїла найпростіші ази. Та з часом вишивка перетворилася на справу всього її життя. Лариса Миколаївна пригадує, як під її тоді ще зовсім невмілими руками «розцвіли» на полотні перші квіти: закохавшись, саме так вона вилила свої почуття…

Хоч і народилася в Україні, та разом з чоловіком-офіцером вона опинилася аж у далекому Владивостоці, де працювала інженером на військовому аеродромі. Наприкінці 70-х родина повернулася в Україну. Планували поставити на ноги дітей, виховувати онуків. Та одного дня усе пішло шкереберть: помер чоловік, чиє здоров’я підірвала служба у ракетних військах. А через рік — ще один удар: син-десятикласник розбився на мотоциклі. «Він вижив, — каже моя співбесідниця, — та хлопця довелося знову вчити і ходити, й говорити». Уявляєте, в якому стані була мати, чиє дитя в одну мить практично втратило майбутнє? Та вона знайшла у собі сили не тільки жити далі, а й вишивати, бо виживати треба було за щось. Тож сідала при вікні і брала до рук голку…

   
   
   

Вперше я познайомилася з роботами пані Лариси теж на виставці — експозиція з 60-ти робіт (тільки гладі понад 45 квадратних метрів, а ще ж хрестик!) була розгорнута у Національній бібліотеці імені Вернадського. Майстриня переконана, що цей дар у неї — від Бога: тільки він здатен і вміння вкласти у руки, й натхнення — у душу. До того ж, саме Господь допоміг їй вистояти за тяжких життєвих обставин і тепер додає наснаги й терпіння. А ще, — сміється пані Лариса, — доточує до доби кілька «зайвих» годин, аби вона мала змогу встигнути все, що задумала. Наперстком не користується: мовляв, він ніби заважає спілкуватися з образами, що ось-ось мають з’явитися на полотні. І — за скло свої роботи не ховає. «Так полотна зберігалися б краще, — роз’яснює, — та люди просять, аби скла не було: воно ніби перешкоджає сприймати картину цілісно — душею, а не очима…»            

Основна тематика — біблейська

Творчість Л.Шустерман багатогранна, та все ж є кілька головних тем. На чільному місці — біблейська тематика. Де бере сюжети? «А мені сам Господь підказує, — серйознішає майстриня, — інколи робота з’являється уві сні. Щось приносять зовсім чужі люди. Бувають і видіння…» Якось наснилося, немов перед нею — Ісус стоїть, склавши на грудях руки. Плачучи від радості, що побачила його, падає вона навколішки, починає ті руки цілувати. Потім нахиляється нижче, та він простягнув до неї руки, немов хотів підвести… Прокинувшись, вона усвідомила, що шитиме Його, доносячи через свою творчість позитивну енергію добра і любові. А полотна «Ісус з Никодимом» та «Ісус на березі Галілейського моря» взагалі мають незвичайну біографію.

На одній з виставок до Л.Шустерман звернулася літня жінка: мовляв, ішла вона надвечір через Сінний ринок. Народ уже розійшовся, — залишилися тільки купи неприбраного сміття. І раптом під ногами — картина, де був зображений… Ісус з Никодимом. Розгортає, а там — ще одна, де Син Божий, задумавшись, на березі сидить. Жінка хутко підняла їх і забрала, а тепер благала майстриню вишити сюжети на полотні.

Чорно-білій репродукції картини, де Ісус Христос іде зі своїми учнями пшеничним полем, — понад сотню років. Коли вона потрапила до рук Л.Шустерман, майстриня вирішила вигаптувати її в кольорі. Проте такої картини їй не доводилося бачити досі ніде, тож, читаючи уважно Біблію, на свій страх і ризик визначала кольори, ходила радитися зі священиками до Києво-Печерської лаври. Туди ж понесла і своє полотно, коли зробила на нім останній стібок…

…І вишитий Кучма

Її роботи — не барвисті мініатюри, котрі (за бажання) можна вишити за кілька днів. Приміром, полотно “Мила моя Україна” заввишки 71 см! На ньому, окрім соняхів, на пшеничному тлі мальви і ромашки, пижмо і берізка. Усе немов живе, так тонко “змальовані” найдрібніші деталі. Тож здається, що горобчик, який саме підлетів до голівки соняшника, голосно цвірінькне… Цю картину художниця скомпонувала сама: соняхи — вкупі з прудкокрилим горобчиком — були сфотографовані, коли їздила на батьківську землю у містечко Котовськ, а мальви намалювала сама. Щоб створити таке диво, більше року щоднини працювала по 6 годин!

Полюбляє Лариса Миколаївна і тварин. Кожна жива істота, що “народжується” у неї на полотні, з власним характером і настроєм. А ще, хоч і вважається, що це практично неможливо, вишиває гладдю (не простою, а спеціально розробленим двостороннім швом) портрети. До речі, в бібліотеці, де ми познайомилися, й досі можна побачити вишитий нею портрет Леоніда Кучми — схожий з оригіналом як дві краплини води, навіть у костюмчику від Кардена!

«Чи доводилося вам продавати свої полотна, адже кожне з них, мабуть, як дитина, з котрою надзвичайно важко, якщо не неможливо, розлучитися?» — запитую у авторки цих незвичайних речей. «Це справді мої діти, бо в кожну вкладаю частинку власної душі, кожна «народжується» в муках і пошуках: підбираю кольори, розробляю схеми, — каже стиха жінка, — та розлучатися з ними, на превеликий жаль, таки доводиться: пенсія у мене, як і в решти колишніх інженерів, ледь дозволяє не сидіти надголодь, а ще ж треба годувати-доглядати родину».

…За цікавою розмовою швидко збіг час — треба було прощатися. Ще раз поглянувши на полотна майстрині, наважилася запитати, чи можна знову відвідати її вдома — поринути в ту ауру, яка оточує її, коли пані Лариса працює. Таке бажання виникало й раніше, та не могла зрозуміти   чому, аж поки мені не пояснили, що аура довкола таких людей і тієї справи, котрою вони займаються, має цілющий характер. Тож дуже зраділа, отримавши у відповідь запрошення на гостину…

Валерія Калиновська, фото Вікторії Усенко

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->