Публічна особа

Ольга Сумська: На вихідні ми найчастіше виїЖджаємо в Київську область на дачу – дуже любимо ці місця

Про таких, як Ольга Сумська, кажуть – світська левиця, бо мало який бомондний раут проходить без її участі. І кожен крок зірки, смакуючи, в подробицях описують численні мас-медіа: яка дієта, у кого одягається, чи звертається до пластичних хірургів, за скільки купила сумочку, в яких стосунках із першим чоловіком… А ще додайте кілька гучних демаршів: протистояння з колегами та звільнення з колись рідного Театру російської драми імені Лесі Українки або її дивні спроби балотуватися на посаду мера Києва, і портрет ніби завершено. Та насамперед Ольга Сумська – актриса, народна артистка України, за плечима якої – чудові кіно- і театральні ролі, телевізійні проекти, кінодублювання. І кожну зі своїх робіт вона пам’ятає, любить і не проміняє ні на яку світську вечірку.

– Пані Ольго, зараз літо, де любите відпочивати?
– По-різному складається. Завжди намагаємося поїхати на море – чи то в Крим, чи на закордонні пляжі. Цього літа також хочемо показати молодшій дочці французький Діснейленд. На вихідні найчастіше виїжджаємо в Київську область на дачу, яку ще побудували і засадили батьки. Там ми всі найчастіше й зустрічаємося – наша з Віталіком сім’я, Наталчина і наша мама. Дуже любимо ці місця і саме там відновлюємо сили для роботи.
– Здається, ваш перший акторський досвід був у п’ять років?
– О, так! Це була дуже емоційна вистава за Теодором Драйзером "Дженні Герхард» у запорізькому Театрі імені Щорса, де тоді працювали батьки. У виставі я зіграла маленьку донечку героїні. Мама пригадує, що я була така природна: якщо говорили сміятись – сміялась, плакати – будь ласка. А коли не хотіла грати, то говорила, що не хочу – і все. Таке акторське дитя, я ж практично народилася за кулісами львівського Театру імені Марії Заньковецької. Мене няньчила більшою частиною сестра Наталочка. А те, що  наші батьки – народні артисти України, видно, не пройшло даремно. Ми обидві інфіковані їх професією.  
– А коли у ваше життя увійшло кіно?
– На кіномайданчик мене в 16 років привела сестра Наталя. Це було у телефільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки» за Гоголем на «Укртелефільмі» – моїй альма-матері у кінематографі, хоча найпершу кінопробу мала в 14 років на Кіностудії імені Довженка, та чогось мене тоді не затвердили. Уявляєте, моя перша роль – і в партнерстві з таким актором, як Олег Янковський. У «Вечорах на хуторі біля Диканьки» він грав роль від автора, а я – його музу.  
Власне, я щаслива, що застала той період українського поетичного кіно, бо бачила і працювала з його велетнями: Іваном Миколайчуком, Іваном Гаврилюком, Федором Стригуном, Наталею Сумською – моєю улюбленою сестрою. З нею інколи й сьогодні зустрічаюсь на сцені, звичайно, хотілося б частіше. Так вийшло, що від академічного театру я змушена була відійти і зосередилась лише на антрепризі. Ну а кіно продовжує бути зі мною. Між іншим, я дуже жалкую, що мої батьки не знімалися в кіно так часто, як хотілося. Думаю, у них була б чудова кінокар’єра, бо вони дуже яскраві і красиві люди.  
– Невипадково ви зустрілися й із Роксоланою в однойменному українському серіалі. Після цього вже пройшло майже 15 років. Як ви сьогодні сприймаєте цю роботу?
– Як випробовування, що трапляється у житті актора. Ось тобі щастить або не щастить. Мені надзвичайно пощастило зустрітися з такою колосальною і знаковою роллю, після якої мене почали пізнавати на вулиці і звертатися як до Роксолани. Я цього не соромлюся і зовсім не вважаю себе актрисою однієї ролі. Дай боже, ще ролі й далі будуть, та, погодьтеся, дуже складно переграти таку постать. Якось ми мали честь презентувати «Роксолану» Павла Архиповича Загребельного турецькою мовою у Стамбулі. Це було вже її друге видання там, то уявіть собі, наскільки це популярно в Туреччині. Презентація відбувалася в тому мармуровому палаці, де мав знімати кліп сам Майкл Джексон. Але йому не дозволили, а нам дозволили. І це було дійсно урочисто і піднесено, було більше 30 телеканалів. І наступного дня, коли я виходила на вулицю, мене торкалися, говорили теплі слова і кланялися. Отака у них повага до нашої легендарної Насті Лісовської! На її могилі в склепі завжди було написано, що вона з Росії, а коли ми приїхали, то завдяки тим людям, що організували цю поїздку, підпис вже змінили на «з України». Це не так просто, але ми хочемо зробити прем’єру нашого серіалу саме в Туреччині. Мені здається, він має право ходити турецькими просторами.
А щодо зйомок «Роксолани», то тоді були надзвичайно бурхливі часи, знімали буквально за копійки на кіноплівці «Кодак» і дуже економили. Можна було знімати максимум два дублі. Уявляєте, як треба було готуватися і яка колосальна відповідальність. Нещодавно підійшов до мене Коля Басков і каже: «Оля, я же смотрел «Роксолану», я твой поклонник». – «Ну і чого ти обманюєш?» – «Нет, честно, смотрел все 26 серий». Я думаю: «Нічого собі, якщо навіть такі наші популярні співаки дивляться…». Чому «наші», бо його бабуся із Сумської області. Коли Басков мене бачить, то звертається: «Госпожа Сумская, приветствую вас!»
– Цікаво, що особисто у вас дві доньки, а у вашої героїні Роксолани було два сини.
– Дійсно. Я мріяла про сина, але є дві дочки. І у моєї мами теж дві доньки, і це теж прекрасно.  
– А як вам працювалося в дуеті з Максимом Галкіним у мюзиклі «За двома зайцями»?
– У нас вийшов дуже смішний дует – краля-Галя і Голохвастов. А Галкін який на сцені, такий і в житті – «пігулка радості». Постійно вирує різними анекдотами, історіями, і у них з Аллою Борисівною такі стосунки, що можна позаздрити.
– Вашою партнеркою також була і Барбара Брильська?
– Мені надзвичайно приємно згадувати наше спілкування на зйомках в «Дивному Різдві» режисера Макса Паперника за відомою п’єсою «Дивна місіс Севідж». Я до неї зверталася: «Барбара Зінов’євна». Вона обурювалася: – «Не говори Зиновьевна, мне это неприятно. Мы никогда не говорим отчество». Чарівна і водночас складна людина, і це ще більше тебе притягує, бо є загадка і культура. І наскільки вона завжди готова!. Я інколи не знала тексту, вчила його поспіхом, буквально на майданчику. Вона все знала бездоганно, як би не складно їй вивчити російський текст.
– Як взагалі сьогодні живеться українським кіноакторам?
– На жаль, у нас так і немає національної програми, котра б працювала і захищала закони в українському кіно та права своїх акторів, як, наприклад, у наших російських колег. І хоча криза у всіх, та ситуація у них набагато краща. Правда, у нас все одно залишається телеформат, де українські актори можуть зніматися. Беремо участь і в російських телепроектах. Мені взагалі в останні роки везло, бо я була задіяна в кількох проектах різного формату, в основному в телефільмах. Із художніми картинами сьогодні непросто. Хоча так хочеться, аби ми тут, як колись, знову сказали своє слово. Але через кризу зараз скорочено і зарплати, і строки зйомок. Та все ж краще закінчити роботу, аніж зупинятися і не бачити результату. Так, одна з останніх моїх картин – серіал «Воротили», де граю француженку російського походження мадам Елен Гарднер – дуже багату жінку, таку акулу, що полює на чоловіків. Знімалася в «роллс-ройсі», в якому їздила Мадонна.

Галина Цимбал

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->