Публічна особа

Мар'янівка – не Хоружівка, а Козловський – не Ющенко

9 липня у Мар’янівці відбудеться свято Івана Купала

Cело Мар'янівка Васильківського району відоме сьогодні всьому світові. Розкинулось воно на мальовничих берегах невеликої річки Протока, що утворює ряд ставків у селі, а далі впадає у Рось. Історія Мар’янівки сягає в глибину століть. На її околицях збереглися стародавні могили. Серед них – легендарний курган VI ст. до н.е. – Переп'ятиха, який згадується в літописах періоду Київської Русі. У липні 1846 року під час розкопок, у яких брав участь Тарас Шевченко, тут були знайдені важливі археологічні матеріали.

Але не тільки і не стільки завдяки Шевченкові прославилася Мар’янівка. Тут 24 березня 1900 року народився видатний співак XX століття,  Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна, ордена «Знак Пошани» і низки медалей, народний артист СРСР (1940  р.),  лауреат Сталінських (1941, 1949 рр.), народний артист України та Росії, лауреат Шевченківської премії (1990 р.) Іван Козловський. І хоч у Мар'янівці промайнуло лише раннє дитинство Козловського, Іван Семенович проніс любов до рідного села через усе життя. На кожному кроці він наголошував, що і своїм голосом, і своїм талантом він завдячує чудовій мар’янівській природі і її тихим вербам.

Ганно, то воля не монаха. То воля Божа
– З раннього дитинства Іван мав дуже красивий голос і чіпку пам’ять, – розповідає директор Музею-садиби Івана Козловського в Мар’янівці Олександра Сомова. – По неділях мати брала Івана із собою до церкви. І от якось хлопчик стояв у церкві поруч з мамою й співав – він вивчив усі кондаки, тропарі, які чув від батька і брата Федора. Той був на три роки старший від Івана, також мав чудовий голос і знав увесь церковний репертуар. В кінці служби підійшов до них монах. Такий кремезний, що Іван аж злякався, і сказав: «Не сумуй, жінко, не печалься, відпусти сина, він піде нашим шляхом». Мати прийшла додому й в сльози. Тому що вже на той час старшого Федора забрали в семінарію. А тут Івана, якому ще нема й восьми років, забирають у далекий світ до Києва. Але батько глянув на дружину та й каже: «Ганно, то воля не монаха. То воля Божа».
Через кілька днів Семен Козловський узяв Івана за руку і вирушив з ним на Одеський тракт і далі попутними підводами на Київ у Свято-Михайлівський монастир.
Сім років Іван жив у монастирі. Одного разу не витримав, утік. Пішки обірваний і голодний прибився до рідної хатини. Мама всю ніч плакала й благала чоловіка залишити малого вдома. На ранок Івана помили, одягли, нагодували. А тоді батько й каже: «Як зумів сюди прийти, так і назад в монастир дорогу знайдеш. Бо шлях твій і доля твоя там, Богом визначені».
Отак батькова воля й вирішила Іванів життєвий шлях.

Почувши, як співає Козловський, Марія Заньковецька заплакала
– Але і старший брат Федір відіграв у житті Івана далеко не останню, я б навіть сказала, визначальну роль, – продовжує розповідь Олександра Сомова. – Саме Федір, який у 1918 році співав у хорі Кошиця і в театрі Садовського, вперше привів Івана в театр і познайомив з Марією Заньковецькою. У 1919 році капела Кошиця виїхала на гастролі до Європи, і коли загинула українська держава, актори прийняли одностайне рішення – не повертатись. Доля Федора довгий час була невідомою. Але через брата Іван усе життя залишався невиїзним. Ходив навіть анекдот, ніби Козловський звернувся до Сталіна з проханням відпустити його на гастролі за кордон.
– Не втечеш?
– Що ви, товаришу Сталін, рідне село мені дорожче за всі закордони.
– Ось і їдь у своє село.
Під впливом брата Іван, який на той час навчався в Музично-драматичному інституті імені Лисенка, вирішив для себе: «Ні, моя доля не в семінарії, а в театрі». Основним аргументом цього рішення була Марія Заньковецька, українська драма у її виконанні. Коли видатна акторка вперше послухала, як Іван співав на сцені Університету Шевченка пісню «Ой у полі озерце», вона заплакала.
Між іншим, на шлях співака і музиканта благословив Івана Козловського і сам Микола Лисенко. Якось він гуляв Голосіївським лісом і почув, як десь у гущавині хлопчик співає «Ой ходила дівчина бережком, заганяла селезня батожком...». Лисенко підійшов ближче і бачить: стоїть такий собі хлопчина і дивиться на нього злякано. Маестро і каже: «Не батожком, хлопче, а батіжком. Українське слово святе на хресті було розп’яте. Не травмуй його, не каліч. Це гріх великий. А ти будеш знаменитим».  
Іван Козловський був солістом Полтавського пересувного, Харківського, Свердловського оперних театрів, Большого театру СРСР, організатор і художній керівник Державного ансамблю опери СРСР…
У великий камерний репертуар співака входили українські й російські народні пісні, українські колядки, стародавні романси, романси О. Даргомижського, П. Чайковського, С. Рахманінова, камерна лірика М. Глинки, витончені інтерпретації творів Л. Бетховена, Ф. Шуберта, Р. Шумана, Ф. Ліста. Від інших співаків Козловського відрізняли надзвичайно красивий голос світлого сріблястого тембру, широкий діапазон з вільним верхнім регістром. За це його називали «чаклуном опери» і, на жаль, не українським, а «російським солов’єм».
Якось Козловського запросили виступити на бенкеті в Кремлі. Після виступу посипалися пропозиції:
– Проспівайте арію...
– Виконайте романс...
Але тут втрутився Сталін:
– Не можна так зазіхати на свободу художника. Не хоче цього співати товариш Козловський. Він хоче співати «Я помню чудное мгновенье»...
Козловський співав у Большому театрі до 1954 року. Серед кола його друзів були всі діти Шаляпіна: Ірина, Борис, Федір, також Герой Радянського Союзу Громов, який першим здійснив переліт через Північний полюс, Рахманінов. До речі, його дуже близьким другом був Валерій Чкалов, а потім – його син.  

Як?! Чоботами... по голосу?!
Колядки Козловського вперше прозвучали у 1968 році. Він відновив тексти ще з часів Володимира Мономаха і вперше у Великому залі Московської консерваторії без всякого оголошення по закінченні програми концерту, коли виконавців викликали на «біс», Козловський у супроводі великого хору заспівав «Ірод сам за Христом ганявся». Коли адміністрація оговталась від несподіванки, виключили озвучення, трансляцію. Закрили завісу. Та Козловський із хором доспівали цикл колядок до кінця. І ніхто з його шанувальників у залі не поворухнувся. Іван Семенович не побоявся скандалу, бо на той час уже був двічі лауреатом Сталінської премії. І незважаючи на заборону озвучення українських колядок, Козловський збирає хор на студії й записує їх. У наборі платівок «Искусство Козловского» ці колядки потрапляють на Україну. А отямившись, власті з Москви наказали знищити тираж.
Коли Козловський дізнався, що навіть у Львові на складах спецслужбісти чоботами трощили його колядки, він з обуренням говорив через довгі паузи: «Як?! Чоботами... по голосу?!»

На сцену Большого театру може вийти кожна дитина з Мар’янівки
Аж у 1978 році Козловський добивається офіційного права звучання церковних творів на сцені. Першою звучить «Всенощна» Рахманінова. Іван Семенович ставить перед собою інше завдання. Він говорить: «На сцену Большого театру вийшов Іван Козловський. Але може вийти кожна дитина з Мар’янівки». З нього сміялися і в Міністерстві культури, і в Міністерстві освіти: як це можливо? І тоді  Іван Семенович започаткував своєю волею й авторитетом експеримент двох міністерств. В Мар’янівці панувала не система Кабалевського – слухати музику, а система Козловського – виконувати музику: співати і грати. Кожна дитина із середньої школи стала учнем музичної школи. Сопілочка за поясочком і три уроки музики на тиждень. Клас розділили на три групи: одна – гуділа, друга – щось намагалася співати, а третя – співала. Через рік група в класі була одна. А ще через рік – у 1985 році хор із 60 мар’янівських дітей стояв на сцені Большого театру. Партер обурювався: «Ну что они там могут! Ну споют там какую-то украинскую песню»... А Іван Семенович відповідає: «Я щасливий, що зі мною мої мар’янівці і ми співаємо разом».
І полилася «Всенощна» Рахманінова. Диригувала хором викладачка Мар’янівської музичної школи Марія Деркач. Партер встав. Потім довго перевіряли, чи справді на сцені був хор з Мар’янівки, чи підставний.
У 1990 році, на 90-річчі Івана Козловського, на тій же сцені Большого театру стояв хор мар’янівських дітей і  разом з ювіляром і Ольгою Басистюк співали «Всенощну» Рахманінова і «Отче наш»…

Іван Козловський не мислив себе без рідної Мар’янівки
Щовесни, коли він приїжджав у рідне село, брав усіх дітей, садив на теплохід і віз у Канів. Разом із ними сходив на Чернечу гору і співав там на могилі Тараса Шевченка. Козловський казав: «Ну кому потрібне це гранітне громаддя?! Кораблі ж його не бачать. Шевченко – це аскетизм, це – могилка і лампадка».
Можна багато розповідати про великого майстра і його зв’язки з малою батьківщиною. Саме його стараннями і на зароблені ним гонорари в Мар’янівці збудовано і відкрито музичну школу. Він мріяв на місці батьківської садиби створити поетичний куточок, інтернат для музично обдарованих дітей, щоб приїжджати сюди давати уроки співакам української опери.
– На жаль, – продовжує розповідь хранителька пам’яті Козловського Олександра Сомова, – ми не можемо похвастати гідним великого маестро музеєм. Усе, що ми маємо, це відновлена батьківська хатина і автентична хата сестри Козловського, яку нам пожертвували спонсори під проводом козака Артура Уманського. Правда, на реставрацію хати немає коштів. Але ми зберегли територію садиби, яблуневий сад, який садили сам Козловський, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський та інші на честь Олександра Довженка. А він був найближчим другом і побратимом Івана Козловського. А ще – парк-усипальницю, посаджений їхніми руками на цілому гектарі під керівництвом нині покійного відомого паркового архітектора Якова Друцького. Тут, як і мріяв Іван Козловський, ми проводимо щорічні свята Івана Купала на садибі Івана Козловського.

Валерія ЛАВСЬКА

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->