У нас на районі

У Березані продали два гуртожитки разом з людьми

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..
Тарас Шевченко
«РОЗРИТА МОГИЛА»
9 жовтня 1843, Березань



Ні Шевченкові слова, написані майже 170 років тому в тоді ще селі Березані, все частіше спадають на думку, коли знайомишся з життям і побутом простих українців, які і в селах, і в містах ледве зводять кінці з кінцями. І яких безсовісно грабують свої ж доморощені пани.


Колись давно, ще за радянських часів, у Березані була розташована філія Войківського цегельного заводу. А через те що робота на цегельні не з легких і місцеві жителі у чергу до відділу кадрів не стояли, то на роботу брали всіх бажаючих. Переважно вихідців із сіл, які бралися за будь-яку працю, аби тільки вирватися з колгоспного кріпацтва. Для іногородніх при цегельні були гуртожитки, що базувалися у двох одноповерхових будинках по вулиці Куйбишева 17 та 19.
– У 1971 році, – згадує  мешканець дев’ятнадцятого будинку Володимир Кулініч, – я демобілізувався з армії, приїхав у гості до брата, який тут працював у Березанському цеху з виробництва цегли Войківського цегельного заводу. За оголошенням у газеті влаштувався і я на сезонну роботу, яка тривала, поки не було морозів – із квітня по листопад. З першого ж дня мені дали кімнату в гуртожитку. Чин по чину прописали. Працював я тут до 1974 року, аж поки у Березані закрили цех.
– Далі, – продовжує розповідь Володимир Кулініч, – була спроба передати наші будинки в місцевий комунгосп. Але його керівництво поставило заводу умову – зробити капітальний ремонт, після чого гуртожитки візьмуть на баланс. Оскільки заводу, який навіть розташований у сусідньому Згурівському районі, після закриття цеху ці будинки не були потрібні, ніхто ніякого ремонту тут не робив. А тому передача їх комунгоспу тоді не відбулася. А що наші бараки побудовані ще у другій половині тридцятих років і для заводу не являли ніякої цінності, їх покинули напризволяще. Мешканці гуртожитків їздили у Войкове, самі пропонували, щоб із них брали квартплату. Кілька разів гроші узяли. А потім відмовилися. Як пояснили в бухгалтерії, вони не мають права брати плату, бо будинки вже не заводські. І ви, мовляв, теж. Живіть собі так. Тут в гуртожитку залишилося жити 12 сімей – заводські пенсіонери з дітьми і внуками, колишні робітники цегельні. З часом хтось будувався, хтось отримував квартиру. Люди вибиралися, залишаючи це житло дітям, внукам чи й просто родичам. Дехто хитріший і вправніший навіть умудрився продати свою кімнату. Ніхто не пред’являв до мешканців ніяких претензій. Плати за проживання не брали. Але нікого тут і не прописували. Коли у середині вісімдесятих сім’я мого брата переїхала у власний будинок, з дозволу тодішнього директора заводу Леоніда Животока ми з дружиною й сином зайняли ще й братову кімнату, що звільнилася. І тепер живемо у двокімнатній квартирі, яку з величезними труднощами вдалося приватизувати.

Сам собі приватизатор
Після Леоніда Животока Войківський цегельний завод очолив новий директор – Петро Литовка. Подейкують, що коли почалася «паперова приватизація», багато хто з робітників цегельні на його прохання віддав Литовці свої сертифікати. Принаймні, як розповідає Володимир Кулініч, і він сам, і ще кілька його колег і знайомих вручили сертифікати Петрові Литовці. Той вклав їхні ваучери у приватизацію ним же доведеного до банкрутства Войківського цегельного заводу. Однак обіцяних акцій люди так і не отримали. Між тим приватизована цегельня, яка з 04.11.94 р. носить назву «Колективне підприємство «Цегельний завод Войківський» і яку очолює все той же Петро Федорович Литовка, процвітає. На багатьох сайтах в Інтернеті КП «Цегельний завод Войківський» пропонує споживачам свою цеглу і керамічну черепицю.
Втім, прибутків від продукції заводу панові Литовці виявилося вже замало. А оскільки у справжнього господаря ніщо не повинно пропадати, він вирішує поповнювати свій бюджет ще й за рахунок мешканців березанських гуртожитків. Щоб усе було законно, у 2009 році Петро Литовка подає до Березанського міського суду два окремих позови до свого власного підприємства про визнання дійсними двох договорів від 14 листопада 1996 року про купівлю ним житлових будинків №№ 17 та 19 по вул. Куйбишева у місті Березані відповідно за 4104 грн 94 коп та 4972 грн 17 коп. Мовляв, відповідач – Войківський цегельний завод відмовляє своєму директорові в нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу. Як у такому випадку робить нормальний керівник? Проводить сам із собою переговори, досягає у них консенсусу й вирішує проблему, не виносячи сміття з хати. Але ж у нас не той випадок. Звичайне нотаріальне посвідчення продажу гуртожитків самому собі, та ще й через 13 років після здійснення оборудок, викличе сумніви і підозри у контролюючих органів щодо їхньої законності. Інша справа – ухвала суду. Та ще й такого авторитетного, як Березанський міський!
Судові справи, шиті білими нитками
І 29 січня, і 19 червня 2009 року правосуддя вершив сам голова Березанського міського суду Роман Лялик. Такому досвідченому служителеві Феміди вистачило менше години, щоб, як і сама богиня правосуддя, із зав’язаними очима ухвалити вердикт: «Позов задоволити. Визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку №17 по вул. Куйбишева в м. Березань Київської області від 14.11.1996 року» і аналогічний по будинку №19 по тій же вулиці і в тій же Березані.
Як стверджують фахівці у царині цивільно-процесуального законодавства, спираючись на рішення у справах №2-41/2009 та №2-128/2009, обидві вони шиті білими нитками. При їх розгляді суддя Роман Лялик припустився цілого ряду порушень процесуальних норм, а саме:
відповідно до статті 110 Цивільно-процесуального кодексу України позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Тобто позов Петра Литовки до власного заводу підсудний не Березанському, а  Згурівському райсуду, оскільки юридична адреса колективного підприємства «Цегельний завод Войківський» – село Войкове   Згурівського району Київської області. Детальна інформація про це підприємство є в Інтернеті на будь-якій рекламній сторінці виробників будівельної цегли й черепиці.
Пан суддя може заперечити, що позов начебто заявлено до Березанського міського суду на підставі статті 114 Цивільно-процесуального кодексу України, згідно з якою позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за    місцезнаходженням майна або основної його частини. Але ж основна частина майна Войківського цегельного заводу знаходиться в селі Войковому.
Стаття 35 Цивільно-процесуального кодексу України гласить, що треті сторони, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Але Березанський міський суд не залучив до участі у справі ні мешканців гуртожитків, які живуть у них по кілька десятків літ, ні представника Бюро технічної інвентаризації, у якого після винесення рішення суду з'явилися нові обов'язки, ані представника Березанської міськради, котрій формально передане спірне нерухоме майно, яке стоїть на міській землі і для обслуговування якого вона повинна виділити земельну ділянку.
На підставі ст. 257 Цивільного кодексу України (стаття 71 ЦК УРСР 1963 року) в Україні встановлено трирічний строк позовної давності. А договір купівлі-продажу був укладений 14 листопада 1996 р., гроші сплачено в касу 15 листопада 1996 року.
Пунктом 4 Перехідних та прикінцевих положень Цивільного кодексу України 2003 року визначено, що дана редакція Кодексу застосовується лише до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності. Тому в названих справах підлягав застосуванню Цивільний кодекс УРСР 1963 року, а саме його ст. 71: «...загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки, а за позовами державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної – в один рік». У статті 75 Цивільного кодексу УРСР 1963 року говориться, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. З часу укладення договору купівлі-продажу минуло 13 років. Тобто суддя Роман Лялик взяв до провадження справи вже після того, як спливло 10 років після закінчення терміну їхньої позовної давності! А це пряме порушення положення ст. ст. 71, 75 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, згідно з якими справа мала бути непідсудною через закінчення терміну позовної давності. Суддя мусив обумовити застосування строку позовної давності, з’ясувати причини пропуску строку позовної давності й за наявності законних підстав поновити позивачеві цей строк. Але, як видно із судової ухвали, він не зробив цього і в порушення чинного законодавства задовольнив позов.
Статтю 328 ЦК України також порушено, тому що право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Чи не тому і в першому, і в другому рішеннях суду жодним словом не згадується про те, що спірні будинки є гуртожитками і в них до цього часу живуть люди? Адже в іншому випадку панові голові Березанського міського суду Романові Лялику довелося  б дотримуватися Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» («Відомості Верховної Ради України» (ВВР), 2008, №46, ст. 323), який запроваджує мораторій на відчуження гуртожитків з 1 січня 2009 року і зобов’язує органи місцевої влади протягом 9 місяців з дня набрання законом чинності розпочати процес прийняття гуртожитків у власність територіальних громад?
А як бути з вимогою п. 9.2 ст. 8 Прикінцевих положень вже згаданого Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», де однозначно сказано, що «у разі банкрутства  підприємств, зміни форми власності, злиття, приєднання, поділу, перетворення, виділу або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд,  останній (у тому числі гуртожитки)  одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад»?

То чиї ж вони, ці гуртожитки?
Ще один цікавий факт спонукає до роздумів: чиї ж вони, ці гуртожитки? Хто їхній власник і хто господар?
– Багато років я ходив за директором  Петром Литовкою, щоб отримати дозвіл на приватизацію, – згадує мешканець квартири №4 в будинку №19 по вулиці Куйбишева Володимир Кулініч. – Бо хоч і була якась постанова про те, щоб передати гуртожитки на баланс місцевій владі, тобто у комунальну власність, ходили чутки, що наш будинок тоді ще ніби перебував на балансі заводу. Але Петро Литовка прямо нічого не відповідав. Усе відбувався якимись відмовками. А коли увірвався терпець, я почав ходити з клопотаннями в міську раду. Показував паспорт зі штампом про прописку із 1971 року, інші документи, що засвідчують моє проживання в цій квартирі на законних підставах. Тамтешні чиновники також довго водили за носа, віднікувались. Однак я не здавався. І таки добився свого. 29 червня 2009 року виконком Березанської міської ради видав нам із сином Вадимом Свідоцтво на право власності на нашу квартиру за №12/09 за підписом самого голови міськради Олексія Пікала. А 04.09.09 р. комунальне підприємство Київської обласної ради «Переяслав-Хмельницьке бюро технічної інвентаризації» зареєструвало наше право власності на нерухоме майно.
А як бути іншим 11 родинам, які мешкають у  згаданих гуртожитках і досі не змогли скористатися своїм законним правом на приватизацію житла? Скажете, вони там не прописані? Але ж в Україні ще на зорі незалежності скасовано інститут прописки. І тепер навіть в юридичній практиці існують два самостійних терміни: «місце фактичного проживання» і «місце реєстрації».
– Я народився у дев’ятнадцятому будинку 20 січня 1968 року, – розповідає Геннадій Кулініч. – Мої батьки працювали на цегельному заводі. Були тут прописані. Я також після закінчення школи у 1984–1985 роках працював у Войковому на цегельному заводі. Із заводу мене проводжали в армію. Сюди ж повернувся після служби і поселився у своїй кімнаті. Правда, після служби мене тут чомусь не прописали. Довелося прописуватись у батьків, які на той час уже збудували власний будинок. А я продовжую жити там, де й народився. Не моя ж провина у тому, що завод збанкрутів. Ходили ми із сусідами на прийом до тодішнього міського голови Олексія Пікала. Він пообіцяв посприяти нам у приватизації житла. Після чого ми заспокоїлись. Хтось робив собі прибудову, хтось, як я, коли трошки зібрав грошей, зробив капітальний ремонт. Справно платимо за електрику й за вивезення сміття. Самі прибираємо прибудинкову територію, ремонтуємо кожен своє помешкання, а на дах та фасад скидаємося гуртом. Що ж до газу, то він у нас привізний у балонах, а воду беремо в колодязі. Ось так донедавна і жили з року в рік.
– Цієї весни, – розповідає мати двох маленьких дітей Вікторія Михайличенко, – як сніг на голову заявився до нас Петро Литовка. Зібрав усіх пожильців та й каже, що обидва будинки – то його власність. Мовляв, він їх купив. І тепер кожен з нас повинен укладати з ним договір найму житлового приміщення. Вручив кожному голий бланк договору, який, за словами Литовки, ми мусимо з ним укласти. Дарма, що майже кожен із нас за роки проживання тут за власні кошти добудував собі одну-дві кімнати, коридор чи веранду, що робив капітальний ремонт і підтримував у належному стані довоєнну будівлю, – згідно з пропонованим договором усе тепер має належати Литовці, а ми зобов'язані наймати у нього своє ж житло. Та ще й щоразу на термін до одного року. А не захоче наймодавець продовжити договір – протягом місяця вимітайся на вулицю.
– Але нас не так-то легко надурити, – приєднується до розмови мешканка однієї з квартир Тетяна Ціцар. – На другий день після того, як Литовка роздав мешканцям будинків ці папірці, ми йому подзвонили й запропонували поставити на договорі печатку, підпис, вказати юридичну адресу наймодавця,  необхідні банківські реквізити, а також дату, з якої треба починати платити, суму квартплати тощо. Та минуло вже понад два місяці, а Литовка так нічого і не приніс. Значить, не все у нього так законно, як розказує.  
Як бачимо, Володимир Кулініч приватизував своє помешкання в будинку №19 по вулиці Куйбишева у Березані рівно через три місяці після того, як Березанський міський суд «узаконив» факт придбання цього гуртожитку Петром Литовкою ще у 1996 році. Щось тут не так. Не в'яжеться. Не могла ж Березанська міська рада видати Свідоцтво на приватизацію квартири в будинку, який їй не належить. А якщо так, то тоді  Березанський міський суд іменем України визнав дійсним факт придбання приватною особою Петром Литовкою гуртожитків, які фактично є комунальною власністю Березанської міської територіальної громади.
Нині мешканці гуртожитків оскаржують рішення Березанського міського суду в апеляційному суді. Може, хоч той розбереться у справі по суті й нарешті відповість, чиї вони, ці гуртожитки, і які права мають їхні мешканці. Чи, як те у нас давно повелося, автоматично, без будь-якого розгляду залишить у силі рішення суду першої інстанції?

Іван СИЛКА

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->