Публічна особа

АРИСТОКРАТИ І ОЛІГАРХИ  АРИСТАРХА ЛИВАНОВА

Х то з вас може похвалитися, що в 16 років уже мав трудову книжку як режисер дитячого самодіяльного театру? А потім став наймолодшим лауреатом Держпремії?!  А народний артист Росії Аристарх Ливанов – відомий актор театру і кіно – може. Він народився і до 18 років жив у Києві, акторству навчався у Ленінграді, а свою кар'єру розпочав у театральній провінції – Волгограді, Рязані і Ростові. Але швидко зрозумів, що працювати треба в Москві. Хоча й тут поміняв не один театр. Та глядачі, особливо глядачки, одразу звернули увагу на аристократично красивого, привабливого актора, який потім зіграв близько 80 кіноролей. Після серіалу «Державний кордон» за ним закріпилося амплуа офіцера-білогвардійця. Потім – ризикованих мачо у фільмах: «30-го знищити», «Дівчина і Гранд», «ТАРС уповноважений заявити» «Ми, що нижче підписалися». У нові кіночаси у Аристарха Ливанова і нові образи: олігархи, сутенери, генерали в серіалах: «Оперативний псевдонім», «Мій кордон», «П’ятий янгол», «Зцілення коханням», «Сармат»...  А почалося все в Києві – місті дитинства і життєвого вибору.

– Аристархе Євгеновичу, у вас дивне, старовинне ім’я...
– Уявляєте, був маленький, а вже Аристарх. Мене назвали на честь діда-священика, протоієрея, якого у 1938 році розстріляли за брехливим доносом про «антирадянську діяльність».
– Вас назвали на честь діда, свого сина ви назвали на честь батька, а дочку на честь мами – Ніною. Що зі своєї родини ви взяли у власну сім’ю?
– Той самий генетичний код, котрим володію і сьогодні, я отримав з київського дитинства, з української юності. Якщо перефразувати відомий вираз, то «усім кращим я зобов’язаний книгам і батькам». Згодом я вже на цьому фундаменті зводив свою будівлю. Особливо в юнацькі роки був надзвичайно вимогливим до себе, і мені здавалося, того, що в мені є, зовсім недостатньо і воно нікому нецікаве. А з цим, як виявилося, можна жити і навіть дуже добре.
– Часто згадуєте своє київське дитинство?
– Часто. Ці спогади ще й збудили поїхати в Київ на зйомки телесеріалу «Зцілення любов’ю». Практично щодня проїжджав повз пологовий будинок, де народився я, а через шість з половиною років і мій брат Ігор. Після зйомок їдемо назад біля 154-ї школи, де ми вчилися. Хрестили нас у Володимирському соборі. Безумовно згадувалося, як, навчаючись у вечірній школі, закінчував музичну, яку двічі кидав. Потім ходив на курси режисерів СТД і вже керував ляльковою самодіяльністю. Там же у Києві я опинився «в руках» видатного артиста Юрія Сергійовича Лаврова. Йому знадобився молодий виконавець у п'єсі Мольєра «Лікар мимоволі». Це і були мої «університети». А «аспірантурою» – випробовування ролями неможливого творчого завдання: Григорія Мєлєхова, князя Мишкіна, Сальєрі... Між іншим, у театрі в мене було три Григорії: Мєлєхов у «Тихому Доні», Потьомкін в «Імператриці» і нещодавно Смирнов у «Ведмеді» за Чеховим.
– На Кіностудії імені Довженка ви теж були як вдома?  
– Тут знімався один із перших і кращих моїх фільмів – «Розколоте небо». Завжди пам’ятаю і фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» українського режисера Віктора Греся. Я такої уваги до себе не відчував ніколи. Але ж моя роль була просто прохідною. Це своєрідний світлий образ батька хлопчика, якого він згадує, тимчасово залишившись без батьків. На жаль, я не зміг озвучити цю роль, був зайнятий. І з яким захопленням Гресь мені потім говорив: «А ти зрозумів – як точно ми знайшли під тебе голос?» І точно, дивлюсь картину і розумію, що це промовляю... я. А ще згадую художника цього фільму Олексія Левченка. Мене, чесно кажучи, спочатку дратувало, що на майданчику ніби нічого не відбувається. Насправді там відбувалося багато що. Художник дивився на стіл і казав: «Тут не вистачає вишеньки…» Він когось посилав на базар (а час ішов) і приносили вишні. Потім клав на білу скатертину одну ягідку. Далі знову – чого ще не вистачає? Головне, який результат! Пам’ятаю, їхав у поїзді, і по радіо оголосили, що на Московському кінофестивалі золоту медаль за дитяче кіно одержала «Чорна курка…». Як мені лестило, що я там брав участь. Хотілося від радості кричати, та вчасно стримався, бо могли подумати, що молодий чоловік на верхній полиці з’їхав з глузду.
– З ваших інтерв’ю я зрозуміла, що театр для вас більш живий організм, аніж кіно.  
– Звичайно, кіно – це консерви, котрі можуть бути і високоякісними. А в театрі завжди свіжо і гаряче. Найважливіше, що я там маю можливість зараз, у цю хвилину, гарантовано оволодівати свідомістю, настроєм, емоціями, душею глядачів. Наприклад, коли я грав князя Мишкіна в «Ідіоті», були хвилини, коли я знав, що зараз зроблю паузу – і половина панянок опустить голови, дістане хусточки і витре сльозу. А в кіно я можу зачарувати лише режисера, операторів, костюмерів…  
– Чи є з ваших приблизно 160 ролей такі, що й досі вас не відпускають?
– Двічі у своїй біографії я працював одночасно у трьох театрах. На першому курсі – у ростовському ТЮГу і драмтеатрі (де грав Григорія Мєлєхова), а також у таганрозькому драмтеатрі, де я був чеховським Астровим. Вдруге було так, що я грав у Театрі імені Моссовєта роль Сальєрі, в Театрі Радянської Армії в «Ідіоті» князя Мишкіна (до речі, Людмила Чурсіна моя Настасія Філіповна з 1984 року!) і у МХАТі – Барона в «На дні» Горького, а також справжнього барона Тузенбаха в «Трьох сестрах». Тоді я думав, що став спеціалістом по баронах. Недарма після розколу МХАТа мене взяла до себе Тетяна Дороніна, у якої я зіграв Гаєва у «Вишневому саді» і Плюшкіна в «Мертвих душах». І ось з усіх цих періодів найдовший шлейф у душі залишила роль Сальєрі.
– Ваші герої часто бувають в екстремальних умовах. Наприклад, ви разом із братом Ігорем грали у пригодницькому фільмі «30-го знищити». Невже працювали без каскадерів?
– Так. Це дурниця, звичайно, тому що у кожного своя професія. І я тричі ледь не загинув. У мене був розрив слухового нерва, і я й досі чую на 50%. Не потрібно було погоджуватися, та, розумієш, що замість тебе в кадрі будуть розстрілювати когось іншого, і це буде видно. І те, що трапилося, скоріше за все, говорить про недостатній професіоналізм піротехніка.
Та й в інших епізодах так виходило, що замість мене в кадрі ніхто нічого не робив. Й досі ношу в собі ще одну травму – з 1980 року. На зйомках фільму «Дівчина і Гранд» мені пообіцяли, що зі мною буде займатися тренер. Та цього не сталося, і я ще до зйомок вирішив сам відчути коня. Для цього прочитав дві книжки «Як триматися в сідлі», але не зміг пояснити коневі, що я їх прочитав, і він одразу відчув, що сиджу в сідлі вперше. Коли кінь почав козлити ногами, у мене перед очима ніби одразу спливла фраза з підручника: «Якщо кінь починає козлити, необхідно звільнити стремена і протягом 40 секунд залишити сідло». Я залишив сідло, та «парашут не розкрився». Некерований кінь летів зі швидкістю 40–50 кілометрів на годину. Це було у квітні на іподромі П'ятигорська, коли земля була ще твердою…  
– Аристархе Євгеновичу, ви ж гарно співаєте під гітару.
– Якось я був на гастролях в Японії, там розбешкетувався в хорошому сенсі, і сказав ведучому концерту, що зараз повинна прозвучати пісня, яка зворушить душу. І розказую з перекладом зміст пісні, бо виконую її українською: «Уявіть: ніч, місяць сяє, пливе джонка, в ній гейша співає. А самурай в кущах сакури слухає і згадує, як вони кохали одне одного». А пісня називалася… «Ніч яка місячна».
– Гейші й самураї так усе й зрозуміли?
– Японці якраз нічого не зрозуміли, а наші просто впали.
– Колись ваш герой у виставі «Місто на світанку» запитував: «А чи знаєш ти, що таке щастя?»  Як ви сьогодні могли б відповісти?
– Було кілька хвилин, які можу згадати як щасливі… Пам’ятаю, у Ростові після першої репетиції «Тихого Дону», коли я був призначений на головну роль, вийшов із театру і просто задихнувся від щастя. І пам’ятаю хвилину щастя, коли я з Краснодара зателефонував мамі: «Я не приїду в Київ, бо терміново оформляю документи на державну премію!» Ну і щастя, коли щось виходить, і ти розумієш – це творча перемога, і ніхто, окрім тебе, в цьому не винний.  

Галина Цимбал

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->