Маловідома Київщина

Ностальгія за Києвом, що зникає

Кінорежисер Тарас Ткаченко, який народився і виріс на Київщині, окрім кінофакультету Театрального інституту ім.Карпенка-Карого, ще закінчив і філологічний факультет Київського університету.Він саме з тих молодих українських митців, яким є що сказати глядачам, і, незважаючи на відсутність кінопроцесу в країні, намагається активно працювати як в ігрових, так і в документальних проектах. Нещодавно на II Одеському міжнародному кінофестивалі його короткометражка «Собачий вальс» із кіноциклу «Закохані в Київ» була названа кращим українським фільмом, про який члени журі фестивалю сказали: «Вдалося за 2 копійки показати Київ, що зникає, за яким уже всі ностальгують».

– Тарасе, як ви потрапили на цей проект?

– Подзвонив продюсер проекту Володимир Хорунжий і запропонував працювати. Сценарій написала молода сценаристка Ія Мислицька. Це історія про зворушливі стосунки двох старих людей, які живуть серед будинків, що поступово зносять. Він мете вулиці, хоча за це йому не платять, вона вчить музиці. Таких людських взаємин, де є музика і щирість, зараз майже немає, їх закатують під асфальт і «зносять» разом із чудовими київськими будинками.
– Як працювалося з виконавцями головних ролей – Миколою Олійником і Адою Роговцевою?
– Прекрасно. Олійник виявився дуже тонким і чутливим актором. Я боявся, що така велика актриса, як Ада Миколаївна, не погодиться грати в короткометражці. Але їй сподобалася ця історія, і вона працювала дуже азартно.
– Чи допоможе вам ця перемога для зйомок майбутніх кінопроектів, наприклад уже повнометражних?
– По-перше, я цієї перемоги абсолютно не очікував. Я вже був у Києві, коли мені зателефонували і попросили повернутися до Одеси для отримання нагороди. А по-друге, у мене не було і немає сподівань на підтримку держави. Зараз у Мінкульті оголосили конкурс на кращі проекти, подивимося, як це буде працювати. А поки що готуюсь до зйомок документального фільму. На повнометражну картину сьогодні важко розраховувати, хоча давно мрію екранізувати «Село не люди» Люко Дашвар чи «Солодку Дарусю» Марії Матіос.
– А звідки ви родом?
– Із села Лук'янівки Таращанського району, що на Київщині. Це недалеко від Білої Церкви. Усе моє дитинство пройшло у цьому надзвичайно мальовничому селі, яке, можливо, й підказало мені багато образів. Там й сьогодні живе моя бабуся, і я люблю туди приїздити.
– Можливо, звідти у вашої дипломної кінороботи «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи», яка одержала багато кінопризів, такі ностальгічні флюїди дитинства і провінційного містечка?
– Мабуть, що так. Хоча у короткометражці йдеться про 60–70 роки, і скоріше мені згадувалися оповіді батька, який теж там виріс. Безумовно, вплинуло і оповідання Юрія Винничука, його жива проза. Коли я починав зйомки, мені всі казали: «Діти сьогодні не такі, вони – інтернет-покоління, зіпсовані цивілізацією, ТБ, і їхнє перше кохання не може бути таким». Але коли я зустрів цих пацанів, які пройшли для фільму проби, я зрозумів, що нічого не міняється. На майданчику навіть були свої романи, вони трошечки залицялися до нашої головної героїні. Хлопці були ще ті – «відірви та викинь». Одного разу питають мене: «А ти на трамваї-ковбасі катався?» А ми знімали в Пущі-Водиці, по якій ходить трамвай. «Ковбаса» – це штука, за яку вони чіплялися. І поки я ставив кадр – вони скакали на ту «ковбасу».  
– Після такого успішного короткого метра в очікуванні повнометражного дебюту у вас почалася кінодокументалістика.
– Так вийшло, що життя звело мене з Василем Ілащуком, з яким ми почали знімати цикл «Дорогами українців». Це була моя перша документальна школа, де я був сценаристом. І завдяки цьому проекту мені вдалося проїхати півсвіту і побачити, як там живуть українці. Були, зокрема, у Південній Америці, на Колимі, у Франції, Італії, Австралії…
– Цією ж творчою групою ви працювали над відеотрилогією «Іван Миколайчук. Книга життя», в якій глядачі відкрили для себе невідомі сторінки життя великої особистості.
– Я був співавтором сценарію і співрежисером. Ці три серії ми змонтували в дуже стислі строки – за десять днів. Працювали цілодобово. Було так: одна серія монтується в монтажній, а на кухні ми з Василем пишемо сценарій. У цей час в іншій монтажці вже домонтовується інший матеріал. Копаючись в архівах, ми абсолютно випадково знайшли фрагменти інтерв’ю Миколайчука про письменника Василя Земляка, про яке ніхто не знав. І там уже видно, що він не так виглядає, як раніше, бо дуже схуд. Я з цього інтерв’ю зрозумів, що він не міг говорити багатьох речей. Іван так трагічно, але стримано і спокійно казав про те, що писав журнал «Советское кино» про його фільм «Вавілон ХХ», що я подумав: «Боже! Що ж у нього всередині робилось!»
– Наступним фільмом, над яким ви працювали, став «Володимир Івасюк. Життя моє – обірвана струна» про трагічну долю визначного композитора. Напевно, в процесі зйомок, коли ви спілкувалися з рідними і близькими Івасюка, гортаючи рідкісні документи, ви відкрили таємницю його загибелі?
– Ні. І очевидно, що кожен із журналістів, який проводить своє розслідування, кидається на те, що «от ніхто не розкрив, а я розкрию і назву, хто винний у його передчасній смерті». Нічого гріха таїти, ми теж так думали, і коли починали цей проект, основною у нас була популярна версія, що його вбили. Але у міру того, як гортали справу і зустрічалися зі слідчими, ми не дістали для цього ніяких беззаперечних фактів. І, безумовно, кілька версій, які висловлювалися у нашому фільмі, мають право на існування. Навіть та, що він сам міг це зробити, бо довели. І це дуже часто не має нічого спільного з режимом, як звикли пояснювати, а міг спрацювати звичайний людський фактор: заздрість, бюрократія, що існують незалежно від того, під яким прапором вони є. Хотілося показати кіно про цю приголомшливу епоху, коли мої батьки слухали «Бітлз», одягали кльош, танцювали рок-н-рол, робили саморобні електрогітари. В Україні була вражаюча культура, яка навіть перекинулась на Польщу і Росію. Ми про цей феномен чомусь мовчимо. І це феномен не тільки «Червоної рути», Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару чи «Смерічки і «Кобзи», а й багатьох інших українських колективів, які тоді з’являлися масово.
 Між іншим, на ці документальні фільми держава зовсім не давала гроші, це той випадок, коли «хлопці зберемося і почнемо робити».
– Бо треба.
– Так. І в цьому сенсі фільми дорогі, бо не зроблені за великі гроші, а за те, що змогли і так, щоб людям було.
– Також ви змогли зняти і свій повнометражний ігровий дебютний фільм – «Право на любов»?

– Я робив це на одній з наших українських компаній, яка дає нам, молодим, реалізуватися. Насправді це велика проблема – в нормальних виробничих умовах відзняти ігрове кіно. І нехай це поки що працює на російський ринок. Сподіваюсь, що колись фільми будуть робитися й для свого глядача в Україні. Мене гріє у цьому фільмі ще й те, що він знімався у Львові і тут лише два російських актори, а в основному – українські.
– І знову пауза в ігровому кіно. І знову документалістика. І знову фільм-портрет  – «Святослав Гординський. Повернення». Творча група практично відкрила нам цю неординарну особистість – митця і науковця. Можливо, про Гординського ще чули у Львові, де він прожив свої перші 37 років і був помітною фігурою мистецького життя довоєнного Львова. Але в Україні в цілому його практично не згадували. Мабуть, його ім’я було забороненим?
– Так. Святослав Гординський – це ренесансна фігура: художник, графік, монументаліст, поет, перекладач, журналіст, літературний і мистецький критик, редактор, учений. З ідеєю фільму про нього довго ходила Світлана Іванівна Степаненко – художній керівник студії «Кінематографіст». Вона й запропонувала мені взятися за цю невідому тему. І перше запитання, яке я собі поставив: чому про нього в Україні «забули»? Адже він навіть не був дисидентом? Його племінниця Ірина Юрчук приїхала із США в Україну в 70-і роки і розказували дивні речі, як у Львові їй підпільно витягували з-під шафи ескізи Гординського, більшість з яких сьогодні, на жаль, зникли, бо коли вони з братом тікали у 45-му за кордон, то мало що могли взяти із собою. Ясно, що основне надбання молодого митця, зроблене під час навчання у Парижі, а потім у відомого художника Олекси Новаківського, залишилося тут і практично було знищено. По суті, першовідкривачем цієї постаті для України став Роман Лубківський, який почав досліджувати творчість Гординського у 90-х.  
– У вашому фільмі один із мистецтвознавців сказав: «Молодь у 30-і намагалася поїхати за кордон на навчання до Кракова, Варшави, Берліна, Парижа». Що, так легко можна було сісти в поїзд і виїхати?
– Треба розуміти, де жив і вчився, наприклад, той же Василь Стефаник? У Кракові. Також Олекса Новаківський. У ті часи це була єдина держава в Європі: спочатку Австро-Угорщина, потім Польща. Поїзди зі Львова до Кракова і Відня відправлялися кілька разів на день. Тоді це не було такою проблемою, як навіть сьогодні, коли треба бігти в якесь посольство за візою. Люди абсолютно вільно пересувалися Європою, хоча, ясна річ, це могли робити ті, у кого були гроші. І Гординський в кінці війни виїхав із країни саме тому, щоб зберегти це відчуття внутрішньої свободи, що ти вільний у своїх виборах, в тому числі й мистецьких.
Він розписав понад 50 церков у різних країнах світу – це, зокрема, Мюнхен, Мельбурн, Вінніпег. Потім навіть написав прекрасне дослідження про українську ікону. І цікаво, що його оформлення храму Святої Софії у Римі дуже схоже на мотиви оформлення нашої київської Софії, це при тому, що він до 1991 року її не бачив. І взагалі, коли він тоді сюди приїхав, для нього було багато потрясінь – він стільки передбачив і стільки відкрив.
Гординський також здійснив переклад англійською і німецькою мовами «Слово о полку Ігоревім», адже він знав п’ять мов.  
– Враховуючи те, що він з дитинства був глухим?
– Родина розказувала, що це, мабуть, йому й допомогло вивчати мови, бо він ніколи не комплексував з приводу своєї вимови.
– З вашого фільму ми дізнались, що Гординський більше 50 років прожив в Америці, і, як сказав Микола Жулинський, був «українським митцем в американському світі». Ви були у нього вдома, зустрічалися із сім’єю?
– У нього дві доньки, його дім був у містечку Вероні поблизу Нью-Йорка. І він був великим життєлюбом. Я його вже не застав, він помер у 1993-му, але я зустрічався з його дивовижною родиною, якій це передалось. Вони живуть дуже скромно, але повна хата картин. І зрозуміло, що це величезні гроші, та для них вони дійсно святі речі, які мріють передати в Україну, бо свідомі того, що це є спадок української культури. Я був дуже розчулений їх служінням цій культурі.
– Гординський, повертаючи західному світові мистецтво України, робив це надзвичайно наполегливо, гідно, але, головне, без галасу, тихо, і без очікування якихось високих звань і нагород, якими так сьогодні переймаються наші митці.
– І це для нас також урок і приклад.

Галина Видова.

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->