Маловідома Київщина

Мотижину – 850?!

Восени село Мотижин Макарівського району, розташоване за 43 кілометри від Києва і 3 кілометри від Житомирської траси, відзначатиме 850-річчя з часу першої писемної згадки. Як писав у «Нарисі історії Мотижина» місцевий педагог Андрій Довгич, село має вигляд павука.

Вулиці Слобода і Довга тягнуться понад річкою Бучею – колись повноводною, а нині замуленою, майже зниклою. Вона бере тут початок, а впадає в Ірпінь. Далі, на північний захід, пролягає Гардабалова. Майже під прямим кутом до неї, від центру, йде Шлях, од якого на південь простяглася вулиця Безсмертна, а паралельно їй – Гребеникова. Від Слободи на південь і схід в'ється Сухівщина – шлях на Ясногородку. Поміж Довгою та Гардабаловою, з'єднуючи їх, – Домашенкова. Тут є ставок – очевидно, утворений від водоймища, що перетинало Гардабалову і Довгу, вливаючись у Бучу. Понад лісом в'юниться струмок, який впадає в ставок у кінці Слободи, а, витікаючи з нього через шлюз долиною, вливається в Бучу. Потічок тепер обмілів, і вода тече по виритому каналу понад урочищем Горби, перетинає шосейну дорогу і несеться в Ірпінь. Із центру села йде вздовж ставка пряма дорога – Старий Шлях – на хутір, який був знищений у роки колективізації. За селом, справа, – Київське озеро.
На заході, в кінці Шляху, дорога вела до колишньої  кінофабрики, де ще задовго до революції 1917 року знімали перші українські кінофільми. Поруч з фабрикою був спиртзавод, який і фінансував кіновиробництво.
На півдні, де нинішня Сухівщина, до Ясногородки тягнувся листяний ліс, переважно дубовий. Водилися вовки. Там пролягав Чумацький Шлях. Була криниця і навіть жолоб для водопою. За переказами, чумаки тут напували волів.
На західній околиці Мотижина ще збереглися залишки Змійового валу – унікальної оборонної споруди. Довжина Змійових валів на теренах України – 2000 км, у тому числі на Київщині – близько 800 км. Радіовуглецевий аналіз деревини з валів показав, що системи укріплень створювались від II ст. до н. е. до VII ст. н. е. Біля кожного валу з напольного боку йшов широкий і глибокий рів. Вали доповнювалися й іншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валів – від десятків до сотень кілометрів, ширина основи – від 8 до 22 м, висота в окремих місцях і тепер досягає 9 м. По лінії валів або поблизу від них відомі невеликі круглі городища. Чи не до таких належить замковище у центрі Мотижина, яке тут називають Валом? Відомий історик академік М. Погодін (1800–1875) підтвердив, що містечко Мотижин розташоване на місці стародавнього міста Мутижира – оборонного пункту на підступах до Києва. Перша писемна згадка про Мутижир-Мотижин збереглася в Іпатському (Іпатіївському) літописі за 6669 (1161) рік. Але з огляду на історію Змійових валів можна гіпотетично віднести Мотижин до набагато давніших часів.
Мотижин бачив багато всього на своєму віку. У 1911 році неподалік Мотижина на Лисій горі сам цар Микола ІІ проводив військові маневри (знаменита висота мала стратегічне значення). Коли війська проходили через містечко, імператора, який їхав на автомобілі, урочисто зустрічала місцева влада, поміщики та духовенство. Дев'ятирічна учениця Марія Фатюк вручила цареві квіти. На знак подяки імператор поклав у банк на ім'я дівчинки 100 рублів. Завдяки цим коштам вона змогла вивчитись і стала першим директором Мотижинської школи. На честь царя на початку Гардабалової вулиці було споруджено гранітний пам'ятник-обеліск. У тридцятих роках його зруйнували.
Після успішних маневрів цар разом зі своєю свитою відвідав Київський оперний театр. І треба ж було такому статися, що революціонер і жандармський агент Багров на очах у Миколи ІІ застрілив Столипіна.
– Мотижин – це прогноз Михайла Коцюбинського, – каже син уже цитованого нами Андрія Довгича Віталій, який завідує кафедрою Телепресінституту Держкомтелерадіо України. – Його «Фата Моргана» – це ніби реальний сценарій того, що в Мотижині відбулося в 1917-му. Селяни громили все, що було панським: будинки, стайні, винокурню, вирубали сад і парк. Не вдовольнившись тим, що спалили панський маєток, хоч там могла бути, наприклад, школа, подалися на кінофабрику. Спалили, а потім відзначили це діло спиртом з гуральні.
Дерев’яну церкву, збудовану у 1822 році, революція, щоправда, пощадила, але вона не встояла проти войовничого атеїзму й була спалена на початку тридцятих.
Якщо у 1900 році в Мотижині проживало 3384 чоловіки, то, за даними перепису  2001 року, тут ледве нашкреблося 2209. Втім, сьогодні село знову починає розквітати. Його облюбували так звані екологісти – столичні «діти асфальту», які проміняли міську цивілізацію на чисту природу й сільський затишок. І тепер до Мотижинської школи ходить чимало дітей, які народилися в Києві.
У селі є дві футбольні команди: «Факел»    і «Колос». Остання недавно виборола титул чемпіона району і бореться за першість Київської області.
Мотижин – гарне село і люди привітні. Тут вміють шанувати пам’ять про своїх земляків. Одну з вулиць, наприклад, вони назвали на честь простого хлопчини Василя Довгича, який у 1985 році першим серед мотижинців загинув у Афганістані.
Влада в Мотижині опозиційна. І хоч сьогодні опозиціонерам усе дається непросто, як стверджують місцеві мешканці, сільський голова Ольга Сухенко дбає і про асфальтування вулиць, і про підготовку до навчального року школи та дитсадка, і про вирішення соціальних та комунальних сільських проблем. Та, головне, на відміну від багатьох інших сіл, тут люди не бояться говорити правду, вільно висловлювати свої думки, ні на кого не озираючись.

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->