Маловідома Київщина

Коли грабують державу, музи мовчать, тільки духи літають...

Майже поруч із Мотижином розкинулося порівняно невелике, всього на 1300 мешканців, село Копилів, засноване близько 1600 року. Тутешні мешканці розповідають, що в Чайковського була закохана місцева баронеса Надія фон Мекк. Кохання, скоріш за все, було платонічним, адже вона була одружена, а Петро Ілліч, як відомо, жінками не цікавився. Вони багато років листувалися, і на запрошення родини фон Мекк, яка захоплювалася музикою взагалі і творами Чайковського зокрема, він часто гостював у Копилові, в пагоді, як називають будинок фон Мекк. Його надихали народна пісня та мальовничі краєвиди українського села.

У самому ж селі не зразу вдалося відшукати літню резиденцію колишніх власників села – баронів фон Мекк. Хлопчина, до якого звернулися із запитанням, показав нам десь у глиб старовинного парку. А коли ми тінистою алеєю дісталися до грандіозної спортивної споруди середини минулого століття, зрозуміли, що потрапили не туди. І тут нас виручили три дівчинки. Найстарша з них – учениця третього чи четвертого класу Аліна Кулакевич виявилася, як на свої роки, доволі ерудованою та ще й балакучою.
– Це там, де була музична школа, – пояснила дівчинка. – У ній ще мій дідусь учився. Тільки зараз там уже нічого немає. Одні руїни. Та й заходити за огорожу, не кажучи вже про будинок, небезпечно. Усе валиться.
А після паузи додала:
– Сюди у гості до баронеси Надії фон Мекк і її сина Миколи Карловича приїжджав композитор Чайковський. Тут він писав музику. А коли була війна, в пагоді був військовий госпіталь, потім лікарня. Старі люди кажуть, що біля госпіталю поховано шістьох німців і їхні привиди досі по ночах виходять з могил. Не знаю, правда це чи ні, але страшно. Особливо коли хлопці тими привидами нас лякають.
– А звідки ти все це знаєш?
– Учителька на уроках київщинознавства розказувала. Та й в Інтернеті багато про це написано.
– А ти сама часом музикою чи співами не займаєшся? – запитуємо навмання.
– Співаю, навіть виступаю в Будинку культури, – відказує дівчинка. – Приїжджайте до нас на свята, послухаєте. Але не взимку. Бо тоді в Будинку культури дуже холодно – там не опалюють.
Подякувавши нашій добровільній помічниці, пролазимо через розлом у двометровій огорожі, пофарбованій в отруйно-зелений колір, продираємося крізь зарості бур’яну й чагарнику і опиняємося під облупленими стінами колись грандіозної будівлі. В окремих місцях ще залишилися нетлінними залишки колишньої краси первозданної архітектури. Але в цілому будівля вже дише на ладан. Неподалік — чудовий парк з деревами — свідками тих часів.
Як пізніше нам розказали місцеві жителі, сільрада зверталася в усі можливі інстанції, просячи допомогти врятувати історичну і культурну пам’ятку. Навіть до самої президентші Людмили Кучми писали. Але так і не дочекалися допомоги. Тепер ходять чутки, що парк уже приватизовано, а пагоду нібито купив хтось дуже крутий і хоче відбудувати для себе. Так це чи ні, покаже час. А поки що архітектурна пам’ятка гине. Кого зачепить за живе її доля: українців, росіян чи, може, німців, нині невідомо. Адже коли грабують державу, музи мовчать, тільки духи літають...

Антон ШУЛЬГА

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->