Маловідома Київщина

Він пише свої полотна під музику Баха
Василь Скопич – заслужений майстер народної творчості – митець всебічний: і столяр, і музикант, і художник. А ще – він філософ і надзвичайний патріот свого краю – Іванківщини. Його картини,  створені в народному стилі, сповнені глибокого змісту та емоцій людини, якій не байдуже все те, що вона бачить довкола. Іноді – це сум, іноді гордість, а інколи – й відвертий сарказм.  Про все це розповідає він сам.

Мрії, що не  збулися
Іванківський край – це Марія Примаченко зі своїм сином Федором, родина Вересів – ткацтво і мої картини. Тож перша моя мрія – зробити  грандіозну виставку  цього осередку. Болотня (батьківщина Примаченко), Обуховичі (ткацтво Вересів) і Скопич в Іванкові – це трикутник, це одні корені.  І якщо уважно придивитися до моїх картин, то тут і ткацтво на кожному кроці, й Марія Примаченко. Тут ще є і Ван Гог, і Андрій Руссо. А чому вони тут є? Та тому що і Ван Гог, і Андрій Руссо теж ніде не вчилися малярству, як і я.

Чудо-юдо риба-кит
Хто я? Це дуже велика історія. Взагалі – чудо-юдо риба-кит. Я столяр уже у третьому поколінні. Мій дід Кузьма був класним столяром, батько теж. Тож мені вже нікуди було діватися – столярне діло. Чому  музикант? Батько грав на гармошці і скрипці, дядько, рідний брат матері теж грав на гармошці. Гарно грали. Так, що я, тоді зовсім малий, плакав на всю кирилівську. А чому? Бо вони вміють грати, а я ні. Та пізніш навчився. Закінчив Іванківську музичну школу, потім  Херсонське  музичне училище. Працював у школі вчителем музики, потім був директором музичної школи.
Я з дитинства любив класику. Коли вчився в Херсоні, в мене був такий період, що в день мав лише карбованець на харчі. Та я умудрявся ще й економити на цьому карбованці і купував платівки з класичною музикою. Я привіз звідти цілий стос платівок. Зараз вони вже настільки подряпані, що їх вже не можна слухати. Тепер слухаю диски. І друга моя мрія – щоб мені хтось подарував диски з  Рахманіновим, Сен-Сансом і Грігом. В Іванкові такого не знайдеш.

Перша картина –  як перша дівчина…
Перший портрет, який я створив, був портрет жінки – Героя Соцпраці. Я сам з трудоголіків, і мені завжди подобалися люди, які вміють працювати. Так ось, їду я до цього Героя Соцпраці і боюся. Я її бачив на трибунах – в орденах, із зіркою. А я хто? Невідомий молодий художник. Та коли приїхав до неї в село в Запрудку і побачив, в яких вона умовах працює… Бідність така, що аж страшно. Хата похилилася на бік. Сарай – який попало, паркан – де впав, де стоїть. Герой Соцпраці і такі злидні!
Вона була самотня – ні дітей, ні чоловіка. І я оце думаю: невже колгосп не може побудувати такій людині хоч маленьку хатину, хлів нормальний, паркан поремонтувати? Самотня ж жінка! Герой Соцпраці! Вона трудиться на вас від темна до темна. Ну, думаю, сволочі, я вам дам! Це знаєте, про кого я так думав? Про керівництво.
І я її зобразив у образі Оранти, Софії Київської. Тільки на долонях намалював льон. Чому льон? Бо на нашому Поліссі він був головною культурою. І весь район процвітав на льонарстві. Саме з цього портрета розпочався цикл «Квіти – мої люди». Чому так? У Марії Примаченко називався цикл робіт «Людям на радість». У мене теж саме, тільки іншими словами. Та сам дух, підхід, висвітлення і задум – одні й ті ж.

«І третій ангел протрубив, і впала на Землю зірка Полин»
Що таке народне мистецтво? Це – казки. Якось на одній із моїх виставок у Лаврі одна людина сказала: «Скопич відродив народну картину». Так що мої роботи – це казки, але реальні, наприклад чорнобильські. Це – другий мій цикл, який називається «Реквієм».
«І третій ангел протрубив, і впала на Землю зірка Полин», – це з Біблії. Чи то так Бог дав, чи випадково, але трапилося це якраз у той період, коли почали цвісти сади. Якраз 26 квітня починають вони цвісти. І ось на фоні квітучих садів – чорнобильське небо… Забуте село, в якому телятко залишилося. Воно ж не піде в ліс, воно звикло з людьми жити. Люди годували його. Тепер стоїть покинуте, самотнє, схилило голову…
Неподалік мене дорога проходить. По цій дорозі на Чорнобиль вся техніка йшла, а потім звідти. А ми ще з малими дітками. Одному близько 10 років було, другому – сім. Ми виходили, стояли і дивилися туди,  де колонами йшли автобуси й техніка. Відбувалася евакуація людей. Автобуси, автобуси, автобуси, автобуси… Там Чорнобиль… Жахлива вийшла картина.
У перші дні аварії, коли ще ніхто до пуття нічого не знав, люди не спали. І цілодобово в усіх хатах горіло світло.  Навіть у хлівах. Це видно на  картині, яку я назвав «Тривога». Чому тривога? Бо  люди знаходилися  в очікуванні,  жили  на чемоданах. І ми теж. Бо не знали тоді  – 30, 40 кілометрів будуть виселяти чи, може, аж до Києва, чи разом з Києвом. І ось ця тривога… Чорна ніч і ці вікна, в яких горить світло, як очі, в очікуванні…
Мені іноді кажуть, мовляв, що там твої чорнобильські картини! Чорнобиль уже забувається. Можливо, й забудеться. Але через 2–3 тисячі років. А сьогодні так говорити не можна. І Японія це підтвердила. Чорнобиль буде ще довго. Ще люди повернуться до Прип’яті.

Кожна картина — як розповідь, як роман, як повість
Третій цикл – «Яблуко від яблуні далеко не падає». Ці картини теж виткані. Соняшники, яєчка, писанки… Тобто такі собі Богові дітки. А хмариночки – то свахи.  Чому? Тому що буслики літали між хмаринками, і хмаринки їх посватали. Он сонечко, ластівки…
Кожна картина – як розповідь, як роман, як повість. В неї вкладено багато змісту. Спочатку було слово… І слово це – «приватизація». А потім Шевченко: село неначе погоріло, неначе люди подуріли, паралізовані. От коли Горбачов сказав «приватизація» – гайда все валити. і все пішло шкереберть. У цій круговерті – і корона, і гроші. Корона – це влада. Голова розколота. Але чим? Знаком оклику! Він як сокира. Це образ сокири. Навіть галстук теж знак оклику. І все – кінець світу. Чому? А тому, що питання моменту: або пан, або пропав. Ухопив – значить твоє. Хтось інший захопить, залишишся ні з чим. Отакий період перебудови – ото воно й скрючене все таке.
«Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде!» – всі знають ці слова.  А хто такий чабан на селі? Це остання людина. Ні кола, ні двора. Він тільки пас чужих корів. Люди його годували, поїли, а жив-спав він, де прийдеться.  А у нас же і доярки у Верховній Раді були, і кухарки. Була така політика. Я переінакшив слова Тичини на «Хай дебіл, усі гукнули, за отамана буде!» А дебіл – значить замість голови казан. А там он пташка щось дістає з того казана.
Я постійно спираюся на Гоголя, на Крилова. Виявляється, у Крилова не ті 8–10 байок, які ми знаємо зі школи, у нього більше 200. На всі випадки життя. Як він усе тонко підмічав!
Що зараз мене найбільше хвилює? Людський менталітет. Він залишився на одному рівні, а науково-технічний прогрес злетів на зовсім інший. І  ця різниця нас душить. Вона може навіть погубити людство. Людина ж як була мавпою, так і залишилась…

Людмила ЦИБУЛЬКО

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->