Маловідома Київщина

Знаний у світі гіпюровий сервіз – родом із Межигір’я
Тарілки й інший посуд, оздоблений технікою друку, окрім мистецької, має ще й історичну цінність – доносить нащадкам, якою була Київщина в ті часи
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що знаходиться на території Києво-Печерської лаври і фактично є правонаступником найпершого київського музею, – унікальна колекція виробів з фарфору і фаянсу. Причому якщо речі, зроблені руками майстрів, які працювали на фарфоровому заводі Андрія Міклашевського, що діяв у ХІХ столітті, презентують тогочасну Чернігівську губернію (нині – Сумська область), то фаянсовий посуд, виготовлений на території колишнього Межигірського монастиря, – це вже наша рідна Київщина. А подивитися там справді є на що, бо як сервізи, так і різноманітні фаянсові фігурки здатні задовольнити смак найбільших поціновувачів фаянсового посуду.


Серед фарфору – ніби в царських хоромах
Скажу відразу: коли заходиш до зали, де експонується фарфор і фаянс, здається, ніби потрапляєш до царських хоромів – так багато там водночас красивих і унікальних речей! Взагалі, фарфорові іконостаси, виготовлені на фабриці поміщика Міклашевського у селі Волокитино, – це унікальне явище християнського православного релігійного культу, подібного якому у західній католицькій традиції не було. На виставці можна побачити фрагменти знаменитого іконостасу Покровської церкви. За словами фахівців, вони прекрасно збереглися завдяки тому, що високоякісний фарфор, з якого їх виготовили, непідвладний часу.
Тобто не сиріє, не пліснявіє, не розбухає та не гниє. Також не потьмяніли різнокольорові фарби, якими були розписані ці фрагменти майже півтора століття тому. Цікаво, що заводські шедеври створили тогочасні українські селяни-кріпаки. «Про виняткову майстерність невідомих закріпачених умільців, – каже генеральний директор музею Адріана Вялець, – свідчить такий факт: коли 1858 року Міклашевський побудував у маєтку церкву, то величезний іконостас та інші предмети — кіоти, підсвічники заввишки понад півтора метра, дарохранильниці, люстри — усе було виконано з фарфору, у соковитих скульптурних формах, позолочено та розписано».
Тут вам і ажурні вази з розписом, зробленим невідомими майстрами-художниками, прикрашені різноманітними ліпними елементами, і оздоблення рам, люстр, уставники для свічок, декоративна пластика на столах, скульптурна пластика. І, безумовно, фарфоровий посуд, про який сьогодні можна тільки мріяти. «Та найбільшою цікавинкою цієї зали є попри унікальний фарфор і фаянс, який ми побачимо далі, – зазначає науковий співробітник відділу науково-фондової роботи Анна Титаренко, яка того дня стала моїм гідом у музеї, – невеличка скляночка. Це – один із найстаріших експонатів нашого музею, вона датована початком ХV століття». Як відомо, основа скла – це пісок, а його в Україні найбільше на Поліссі, тож раніше скляні гути – невеличкі майстерні з виробництва скла – зосереджувались саме там. Скажімо, мережа аптек, яка розвивалася в Москві в кінці XIV – на початку XV ст., замовляла собі аптекарський посуд саме на таких маленьких українських гутах.

Найстаріші експонати
Та не тільки невеличка скляночка – річ, яка дійшла до нас із далекого XV ст. У музеї широко представлено колекцію кераміки, на сьогодні її у фондах – понад 14 тис. експонатів! Є серед них і ровесниця склянки, теж датована початком XV ст., – звичайна кахля із зображенням лева. Як свідчить історія, перші кахлі оздоблювали лише рельєфним орнаментом, а вже з початку XVIII ст. їх почали вкривати поливою і наносити на них сюжетні зображення. У колекції є й кахлі, виготовлені на Київщині. «Оскільки кераміка виготовляється з червоної глини, яка поширена абсолютно на всій території України, – продовжує пані Титаренко, – таким чином сформувалися певні гончарні художні центри на всій території України. На Київщині це були два села – Сунки і Дибинці. Характерною рисою для кераміки з цих сіл є поєднання червоного, майже коричневого кольору з білим і зеленим у контурних обводках».  
Асортимент виробів кераміки насправді вражає: це і великі посудні форми, й дрібні, і миски з накривками, і чайники, й глечики, й тарілки, й сільнички, підсвічники. Уже тоді посуд оздоблювали дуже по-різному. Наприклад, у селі Дибинці найбільш поширеним елементом був птах. Причому який би він не мав вигляд, його називали – ну як би ви думали? – сорокою! Поряд із чайниками й тарілками з Київщини – покутська кераміка, де було три яскравих гончарних центри: Косів, Коломия і Пістинь. Вони відомі тим, що оздоблювали свою кераміку технікою затікання зеленої фарби. До цієї техніки часто зверталися і майстри XX ст., приміром полюбляла традиційні види косівського декору відома майстриня минулого століття Павлина Цвілик. А ось на Поділлі кераміку оздоблювали за допомогою техніки фляндрування. В селі Адамівка, це теж Поділля, виготовляли так звану теракоту. Це – глиняні вироби, не вкриті поливою. На Волині кераміка була плямистою, і ці плями зазвичай наносилися зеленим або коричневим кольором. А на Закарпатті керамічні вироби не оздоблювали знизу. Водночас широко відома і їхня задимлена кераміка.

Зупинилися на фаянсі
Та найцікавіші експонати, які, до речі, презентують саме Київщину, – це кераміка випускників, які закінчили Межигірський художньо-керамічний технікум. Окрім того, є тут і вироби відомих українських гончарів. Наприклад, на одній з полиць – твори Марії Приймаченко і Параски Власенко, які розписували керамічні вироби. Потім – відомого українського гончаря Івана Гончара. А ще – твори, оздоблені технікою фляндрування, але вже в сучасному виконанні, тобто XX ст. А починалося все зі звичайної фаянсової фабрики, яка знаходилась на території Межигір’я.  
Провідне підприємство XIХ століття засноване в 1798 році на території Києво-межигірського братського монастиря, на місці якого сьогодні – заміська резиденція президента. Що цікаво, підприємство створили на вимогу російського імператора, який дослухався до думки, що дітям не можна їсти з фарфорового посуду, тому його й почали виготовляти з фаянсу. Для розвитку цього виробництва запросили чимало заморських спеціалістів – насамперед технологів і художників із Франції, окремих фахівців – з Німеччини, були й майстри з інших країн. Усі вони привозили на Київщину рецепти виготовлення фарфору і фаянсу. Щоправда, в Межигір’ї займалися в основному саме фаянсом – спроби виготовляти тут фарфор успіхом не увінчалися.  
«Найулюбленішими кольорами поливи для фаянсу на цій фабриці були ось такий зелений і бузковий, – розповідає Анна Титаренко. – Предмети, вкриті такою бузковою поливою і оздоблені дрібними квітковим рельєфним орнаментом, вперше були створені як сервіз. І його мистецтвознавці назвали гіпюровим. Пізніше сервіз доповнювався вже втраченими чи додатковими предметами, але іноді траплялися й одиничні предмети, які виготовляли в дусі цього відомого гіпюрового сервізу».
У центральній вітрині – твори, вкриті такою світло-коричневою поливою. Оскільки фабрика працювала і художники творили в епоху ампіру, левова частка творів цього періоду виконана саме в дусі пізнього класицизму і ампіру. Це відчувається як у формах, так і в асортименті виробництва. Але в першу чергу таки в формах – це і античні кратери, й різноманітні форми античних виробів, зустрічаються персонажі античної міфології та літератури. Яскравий приклад – скульптура «Вакханка», або «Дівчина з виноградом». Яскраво видно, що це – твір, виконаний у дусі античності, з бісквіту, тобто неполив’яний фарфор, що є дуже цікавим і рідкісним.  
Особлива гордість музею – білі твори з білою поливою, які традиційно оздоблювалися технікою друку. Києво-межигірська фаянсова фабрика першою на території всієї Російської імперії ще з 1811-го почала оздоблювати речі технікою друку. Окремі твори представляють види і пейзажі Києва і його околиць. «Насправді на сьогодні ці тарілки несуть не тільки художню і мистецьку цінність, – підкреслює моя співрозмовниця, – а ще й історичну, оскільки велика кількість пейзажів, зображених на цих тарілках, нині вже не існує. Це – різні види: і Золотих воріт, і на правий берег Дніпра з лівого, і на Межигір’я, і від колони магдебурзького права на лівий берег – ми бачимо, що він заріс густою рослинністю. А зараз там – житловий масив Троєщина. А на тарілці, яка навіть підписана – «Вид старого Киева», вид на стару частину Подолу з Андріївською та Десятинною церквами, з дзвіницею і храмом Михайлівського золотоверхого монастиря»…
Та підприємство, де були створені справжні фаянсові шедеври, проіснувало не досить довго – вже наприкінці XIX століття воно було закрите, а потім на його базі створили Києво-межигірський кераміко-художній технікум. А пізніше доля і монастиря, й технікуму склалася не найкращим чином, тож сьогодні в чинного президента є прекрасний шанс залишити про себе добру згадку для нащадків, відновивши хоч би монастир. А то мине ще трохи часу – і наша історія залишиться для прийдешніх поколінь хіба що надрукованою на тарілках і сервізах.    

Христина ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->