Публічна особа

Богдан Бенюк: Новий рік годує артиста цілий рік, і на старий не буду вдома
А На Маланки зіграємо вертеп біля Лук’янівської тюрми
Непростий мешканець Софіївської Борщагівки, народний улюбленець Богдан Бенюк навіть у новорічно-різдвяні свята не знає спочинку. Він грає в театрі, бере участь у вертепах і коляді, веде святкові вечори. І все-таки Богдан Михайлович викроїв півгодини для інтерв’ю «Вістям Київщини».


Новий рік за старим календарем треба зустрічати вдома
– Де ви зустрічали Новий рік і Різдво Христове? Де зустрічатимете старий Новий рік?
– Новий рік радянський, як я його називаю, зустрічав у роботі. Я, слава Богу, кожен рік працюю. Бо це той період, коли кожен актор, коли є в нього можливість, повинен відпрацювати й заробити собі гроші на прожиття. Бо як кажуть, Новий рік годує артиста цілий рік. Так, як хлібороба літня пора. А Різдво, Святвечір, завжди зустрічаю вдома. Традиційно збираються всі домашні. Готуємо 12 страв. У цей вечір усі разом повинні бути. Бо це сімейне свято. А на старий Новий рік знову працюватиму. Хоч слід було б вже о 12 годині бути вдома. Тому що треба вдома зустріти Новий рік за старим календарем. І обов’язково з рідними розпити пляшку шампанського. Але мені це не вдасться цього року. Бо я знову буду працювати. На Маланки у виставковому павільйоні на Лівому березі збирається львівське товариство. Там буде близько 400 чоловік тих, хто родом із Львівської області. І я буду вести їхній вечір.
– Ви брали участь у різдвяному вертепі на Мамаєвій слободі. Це проект тільки Олега Скрипки чи і ваш також?
– Це Скрипчин проект. Скоріше за все, до нього долучилася рука Івана Малковича. Тому що, як сам Скрипка зізнався, колядок він не знає й колядувати не вміє, бо народився в Магадані, як багато українців по цілому світу. Але приєдналася до цього проекту його «Зимова країна мрій», що цілком має право на особисте життя. А також ті люди, які розуміються на вертепі й уміють колядувати. У тому числі я разом зі своїм кумом Малковичем. Вийшло таке свято, яке й повинно виходити дуже добре. Бо там було багато людей, які вперше зрозуміли, що таке коляда і вертепи. Вони обзивають людей, які роблять вертеп, «ряженими». Зрозумійте, що це не ряжені, а зовсім інша річ, яка складає вертепність українського народу. Бо ми від вертепу всі пішли. І отой дух грайливості, лицедійства присутній у нас по сьогоднішній день. Тому я брав участь у цьому вертепі. 13 січня на Маланки вертеп буде зовсім іншим. Сподіваюся, що ми будемо проводити його біля Лук’янівської тюрми і присвятимо політв’язням. Зокрема, Юрію Луценку, який сидить там.

У батьківській хаті все збережено так, ніби мама кудись на хвильку вийшла
– Звідки прийшов Богдан Бенюк у театральний світ і яке ваше коріння?
– Прийшов з дому від рідної мами. А з акторською професією познайомив мене старший брат Петро, який працює у Львові в Театрі імені Марії Заньковецької. Він народний артист України. Петро старший від мене на 11 років. Коли він вступив у театральний інститут, я ще навчався в школі й дуже хотів піти його стежками. Так і сталось. А родом я з Прикарпаття, з Надвірнянського району Івано-Франківської області. Із села Битків. І з тугою згадую своє село. Там сусіди доглядають хату, в якій ми народилися і де вже нікого немає, але все в ній збережено так, ніби мама на хвильку кудись вийшла. Учора мені передзвонили друзі, які прийшли до моєї хати з колядою. 10 чоловік колядували в моїй хаті, розпили пляшку горілки, згадали мене, подзвонили і по телефону я з ними колядував. Це сумний момент. Але, слава Богу, що є такі люди, які не обривають цього зв’язку. Що є проводочки, які зв’язують тебе з домом. У грудні я тричі був у своїй хаті в Биткові. Там усе так, як було, тільки мами нема.
– Ви трошки випередили мене. Бо я хотів запитати, як часто буваєте на малій батьківщині і як там вас приймають?
– Приймають як актора. Звичайно, вдома у тебе відповідальність подвійна. Бо багато людей тебе знають з дитинства. Як і твою родину. І відповідальність щось робити для своїх земляків – це і честь велика, й приклад величезний. Бо багато питань, які, наприклад, є в нашому селі, розв'язувати можна тільки громадою. Українці завжди відзначалися тим, що всю складну роботу робили гуртом, толокою. Толока повинна бути присутньою у нас і тепер, бо без неї нічого путнього в світі не зробиш. Не буде ніякого порядку, якщо ми не будемо все разом робити. І тому цей обов’язок жити проблемами села для тих людей, які виїхали звідти навіть тридцять років тому, так як я, чи й більше. Для того щоб бути своїм, ти повинен брати участь у вирішенні тих проблем, що є в селі.

Не сотвори собі кумира, бо потім пошкодуєш
– Навіть за радянських часів селянському синові було непросто вступити до інституту. А тим більше до театрального. А як було у вас?
– Це помилкова думка. Легко було вступити. Головне, що треба було мати певні обдарування, притаманні тій чи іншій професії. І слава Богу, що Господня рука направила мене туди, куди я повинен був іти. Що у мене не було фальстартів, що я не пробував інших професій. І тому то було легко. З першої спроби.
– Хто був вашим Учителем з великої літери?
– Старший брат був і дотепер є Учителем з великої літери. Він по сьогоднішній день залишається для мене прикладом у всьому. Тому що в будь-якій професії створити собі кумира й казати, що це еталон, до якого треба тягнутися, мені здається, неправильно. Бо все в житті міняється. Міняються уподобання, які ти можеш поділити на певні декади, які проживаєш. Наприклад, якщо у 20 років тобі подобалось щось одне, то в 30 ти раптом помічаєш, що воно має якісь проріхи. А коли тобі 50, то ти вже просіюєш через сито і всю непотріб викидаєш. Тому створювати кумирів, які б тобі давали маячки в театральному житті, – ні, я цього ніколи не робив і не робитиму.
– А наскільки суворим критиком був брат?
– Він і зараз є моїм критиком. Він не суворий. Бо все життя заміняв мені батька. Тата не стало, коли мені було півтора року. Мама дала все тепло, яке в неї було. А брат Петро, власне, був оцим чоловічим началом. Критика в нього чоловіча: жорстка, але справедлива. Я там впираюся в деяких моментах – кажу, що це може бути й не так. Але в основному він говорить те, що вважає за потрібне, аби було краще.

Театр – це моя єдина любов
– Де ви починали акторську кар’єру: в театрі, в кіно чи на телебаченні?
– В театрі. Кіно завжди якось збоку ішло. Для мене воно не було пріоритетом і не вважалося тим, чим я маю займатися. Тобто із самого початку воно не повинно було стати метою мого життя. Я ніколи не хотів потрапити на Студію Довженка в штат кіноактором, бо розумів, що мушу займатися акторською роботою щодня. Це дуже важливо, коли ти в тренажі знаходишся й весь час проводиш репетиції. Ще навчаючись в інституті, я знявся в десяти фільмах, а пішов працювати в київський Театр юного глядача. Два роки відпрацював, награвся. Це був мій великий акторський старт. А з 1980 року я в театрі Івана Франка.
– Чим вам запам’яталася перша серйозна роль і що це було?
– А хто знає, що таке серйозна або несерйозна роль? Ніхто. Дуже важливий той старт, який запам’ятовується глядачам, а не тобі. Для тебе роль може бути вдалою чи невдалою, ти можеш її потім любити, пам’ятати все життя. Але вона може бути тим стартом, який дає тобі потім точку опори, від якої можеш відштовхнутися й далі летіти в просторі пізнання. От, наприклад, в кіно в мене була перша роль у фільмі режисера Олега Гойди за Валентином Катаєвим «Хвилі Чорного моря». Я там зіграв невеличкий епізод помічника вістового Чабана. Це було на першому курсі інституту. А потім уже був фільм Леоніда Бикова «Ати-бати йшли солдати». То вже була інша робота. Але вона мені запам’яталася як перше віконце, через яке ти проліз в кінематограф.
– Чи є у вас особливо улюблені ролі?
– Я б покривив душею, якби сказав, що мені щось подобається, а щось – ні. Я маю їх усі робити однаково незалежно ні від метражу, ні від кількості. Мені треба, щоб мої герої були живі люди, які запам’ятовуються. І яких я захищаю. От тоді буде все добре.
– А чи є якась роль, яку ви вважаєте найбільшою своєю удачею?
– Вона ще попереду.

Роль Швейка – наша сімейна традиція
– Як на мене,  роль Швейка – ваш найбільший успіх. Недаремно ж перед театром стоїть пам’ятник Бенюку-Швейку.
– Багато людей про це говорить, але мені дуже приємно, що засновник Театру імені Івана Франка Гнат Петрович Юра грав цього знаменитого персонажа, якого мені Господь Бог і доля дали грати зараз. Дуже багато людей бачать схожість у мені і в цьому пам’ятнику Гнатові Петровичу Юрі. З іншого боку, пам’ятники або ті знакові постаті, які існують в культурі чи в політиці нашого народу, з когорти тих людей, які дуже себе усвідомили, хто вони є, звідки і якого роду. І те, що там пам’ятник стоїть біля Театру Франка, мене поки що хвилює як актора театру і не більше.
Що ж до що Швейка, який приніс славу не одному артисту, то він у першу чергу приніс славу нашій родині. Старший брат розказував, що до війни мій тато брав участь у сільському драматичному гуртку і там грав  Швейка. А потім Петро в Театрі імені Марії Заньковецької теж його грав. І я зараз  – в Театрі імені Франка. Такі якісь місточки весь час над цим персонажем. Це, видно, така родинна роль. Але те, що вона найвдаліша, – не знаю. Побачимо потім, коли я буду писати мемуари. Тоді я скажу, чи вона була найвдалішою. А ось те, що вона зараз найпопулярніша, – це так. Бо популярний персонаж, який живе своїм життям незалежно від того, які політичні баталії відбуваються довкола, живе своєю філософією і правильно робить. Тому що філософія продовження життя і його оберігання – найголовніша. Саме тому цей персонаж усіх цікавить і ця вистава жива. Але тільки завдяки тому, що є такий дует, як я з Толіком Хостікоєвим. Якби не було такого дуету, то, мабуть, ця вистава була б вже нежиттєздатною. А через те, що ми тримаємо ці ниточки, які складають дух перебування людського на сцені, ця вистава й жива.

Божа рука допомогла нам створити вистави, які не мали провалу
– Як народився тандем Бенюк і Хостікоєв? Вам затісно було в рідному театрі чи якісь інші чинники призвели до того, що ви створили свою театральну компанію?
– Ми познайомилися в 1977 році на зйомках фільму. Толя тоді працював у Львові в Театрі Заньковецької, а я ще був студентом. А потім, коли ми вже зійшлися у 1980 році в Театрі Франка – разом прийшли восени, – Сергій Володимирович Данченко взяв нас до театру, то там ми почали разом їздити в концерти. Тоді були в моді так звані шефські концерти. І обов’язково кожен актор повинен був мати якусь концертну програму, щоб з нею на виїзді виступати перед глядачами. І в цих програмах ми зрозуміли, що можемо дуетом гарно співати – у нас співзвучні голоси. А потім ми познайомилися дуже тісно. Стали кумами – я хрестив його сина. На тій дружбі закрутилося те, що Володимир Оглоблін, царство йому небесне, взяв нас в одні вистави, де ми працювали дуетом. Таким чином зародилося оце наше товариство, яке по сьогодні існує.
– Яка зі створених театральною компанією вистав найбільш успішна  – як на ваш погляд?
– Вони всі мають дуже хороше мірило – планку, яку ми підняли виставою «Моя професія – синьйор з вищого світу». Всі ми потім підтягувалися під цю планку. Наші вистави різножанрові. Але в цій різножанровості є така дуже важлива штука, як Божа рука, яка допомогла нам створити вистави, які не мали провалу. Що дуже важливо. Це і комедія «Моя професія – синьйор з вищого світу», і сьогоднішня комедія «Люкс для іноземців», чи драма, за яку ми отримали Шевченківську премію за Джоном Стейнбеком «Про людей і мишей», чи цей же «Швейк», чи рок-опера «Біла ворона, або Задунаєць за порогом» – вони всі мають найважливіше – причетність до тієї землі, на якій ми з вами живемо, – до України. Будь-який твір, навіть класику, ми стараємося притягнути до наших умов, щоб бути зрозумілими глядачам, які приходять до нас у залу. Бо платити за оренду театру 50 тисяч – це дуже дорого. І які мають бути квитки, щоб ми перекрили цю оренду і щоб люди трималися!

На кожну прем’єру потрібні меценати й великі гроші
– А чим новим порадуєте глядачів у цьому році?
– На сцені Театру імені Франка проводимо репетиції за оповіданнями Чехова під об’єднуючою назвою «Жона є жона». Це про стосунки чоловіка і жінки. Багато оповідань Чехова, які об’єднані в сценічний варіант. Це майбутня наша прем’єра. А з Толіком Хостікоєвим – це наша театральна компанія – зробили виставу, яка називається «Люкс для іноземців».
Якщо знайдемо меценатів, які дадуть нам гроші, тоді будемо радувати глядачів і в цьому році. Адже для того, щоб зробити виставу, потрібні немалі фінанси. Принаймні, щоб оплатити приміщення, аби було де проводити репетиції. Але, слава Богу, ми випустили 6 вистав. Це 6 разів знаходилися люди, які вірили в нас і давали кошти. І по сьогодні вірять, бо ми виправдовуємо їхні сподівання. Якби ми зробили одну виставу лажову, ніхто би більше не дав ні копійки.
– Ви – заслужений артист УРСР (1988), народний артист України (1996), лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (1998), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008). Яка з цих відзнак і нагород найцінніша для актора Бенюка?
– Та ніяка. Їх треба забувати. Це забавка, дзиґа, яка непотрібна. Але приємно, коли вони в тебе є. Бо коли згадуєш всіх довкола, от до Нового року, наприклад, з’явилася у нас величезна кількість Героїв України, генералів  армії,  які в ній ніколи не служили. І думаю, що мені буде дуже приємно, коли я влізу в уряд і стану генералом армії. Бо всі ці липові звання до одного місця.

Якщо до липня не об’єднаємося – буде катастрофа
– Тепер трошки про політику. Чи не затісно в одному тілі Бенюку-акторові і Бенюку-політикові і як уживаються в одній особі актор Бенюк, гуморист Бенюк і політик Бенюк?
– Мало того, є ще й сім’янин Бенюк, і дідусь Бенюк, і чоловік Бенюк, і батько Бенюк, і син Бенюк, і громадянин Бенюк – усе це поєднується. І всі вони знаходять спільну мову. Тим паче що вони живуть на одній хвилі. Бо якби актор Бенюк не мав громадянської позиції, яка притаманна політичній партії, яку я представляю, то я б і не був у політиці. І не треба звертати на це великої уваги і думати про те, як воно поєднується, бо так Бог дає. Та й усе.   
– На сайті «Вікіпедія» написано, що в кінці 90-х ви були членом партії любителів зелених. А в одному з недавніх інтерв'ю ви сказали, що Всеукраїнське об’єднання «Свобода» – єдина партія Богдана Бенюка. Що з цього правда?
– З приводу любителів зелених – це дуже гарно. Любителів зеленого змія. Я був у партії любителів зеленого змія. З приводу Партії зелених, то я ніколи не був її членом. І не треба зважати на те, що вони там пишуть. Бо про мене дуже багато всякого пишуть. Як у тому єврейському анекдоті: «Абрамович, ви завжди у щось вступите: учора в кізяк, сьогодні – в партію...» То я одного разу вступив у партію, яку, як на мене, кізяком назвати не можна. Бо вона представляє інтереси України. А вступив, коли вступив. Я був прихильником українства весь час.
– Як ви стали українським націоналістом?
– А чим відрізняється націоналіст від патріота? Абсолютно нічим. Це придумали хитренькі люди, які займалися розтлінням української нації. Вони придумали, що ти повинен відповідати на оці дивні запитання: що таке націоналіст і що таке патріот. І щоб з тебе соки вимотати, вони якраз і ставлять ці запитання. А це абсолютно ідентичні речі. Запитайте патріота Росії, що таке для нього патріотизм. І він вам скаже. Так само поляк, чи там німець, чи француз. А ми повинні це пояснювати комусь, чому ми більше любимо і чому когось називаємо націоналістом, а когось патріотом. Це велика дурість.
– Ходили чутки, що Всеукраїнське об’єднання «Свобода» фінансує якийсь регіонал Беня Коломойський.
– Беня Надвірнянський. Був такий  Володимир Терентійович Денисенко. Ми знімалися з Хостікоєвим у його фільмі. Так він називав мене Беня. І до мене причепилася ця кличка. Так що можна сказати, що нашу партію фінансує не Беня Коломойський, а Беня Надвірнянський, тому що я з Надвірнянського району. Коли були вибори до Київради, я віддав на виборчу кампанію 500 тисяч гривень – весь шалений гонорар, який саме отримав. Отоді хтось і запустив чутку про Беню  Коломойського.
– Ви були першим у партійному списку «Свободи» до Київської обласної ради і зараз є її депутатом. Як багато там представників опозиції, в якій комісії працюєте особисто і на що ви можете впливати?
– Там переважна більшість – представники Партії регіонів. А опозиціонери там можуть бути і не бути. Тому що так, як ведеться робота обласної ради,  вона розрахована на диктат і на порушення тих норм, які становлять депутатську етику поведінки. Усі рішення там приймаються без урахування того, чи є люди, які проти, чи має хтось якусь думку. Навіть обговорення не проводяться. Ми розуміємо, що їх більшість. Але що дивно – це ті самі люди, які в минулому скликанні були яскравими прибічниками партії пана Ющенка. Вони всі поміняли тепер «Нашу Україну» й перескочили в «Регіони». Як назвати цих людей і який дати їм ярлик, і як вони після цього живуть – це їхня справа. Вони самі собі вирішують. А ми живемо зараз у такій ситуації, де в переважній більшості люди себе так і поводять.
– А на щось ви можете впливати як опозиція?
– Можемо. На своїх 5 членів, які є. Ми можемо вийти із зали й не брати участі в голосуванні.
– А в якій комісії ви працюєте?
– З питань культури.
– У Вишневому мені випала нагода бачити, що там усі з вами вітаються так, наче мають за свого. Ви там балотувалися?
– Ні, я йшов по мажоритарному округу в Києво-Святошинському районі. Я виграв там мажоритарні вибори, і в мене вкрали перемогу. Хоч по всіх селах я перемагав, у одному селі Віті, в якому проплатили за голоси півмільйона доларів (і слава Богу – люди хоч заробили), із тисячі чоловік я не набрав жодного голосу. І таким чином я програв.
– А крім Вишневого, на Київщині де ще вас мають за свого?
– Мені важко сказати, що значить бути своїм. Своїм навіть у рідному селі можна не бути, тому що у декого є багато претензій.
– Як ви ставитися до ідеї об’єднання опозиційних партій задля перемоги на майбутніх парламентських виборах?
– Позитивно. Повинні об’єднатися «ВО «Батьківщина» Юлії Тимошенко, партія Яценюка і Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Домовлятися, де буде йти єдиний кандидат від цього блоку, тому що треба обов’язково вигравати на мажоритарних округах. Але чи об’єднаються вони, от у чому проблема. Якщо там підуть внутрішньопартійні чвари і до липня не об’єднаємося, то буде катастрофа. І ми це прекрасно розуміємо.

Я не маю часу навіть погратися з онуками
– Недавно ви покинули Київ і переселилися в Софіївську Борщагівку Києво-Святошинського району.
– Чого це недавно? Вже десять років!
– Хто з ваших дітей і внуків живе разом із вами?
– Жінка й молодший син. І внуки приїжджають. А ініціатором того, що ми там побудували хату й живемо, була дружина. Якщо зіставити з Києвом, це – небо і земля. Як згадаю той вулик, у якому жив, – це навіть порівнювати не можна.  
– Яка у вас сім’я?
– Хороша. Троє дітей, троє внуків. Дві собаки, четверо котів.
– А що вам дає спілкування з онуками? Бо я пам’ятаю, що ви часто цитуєте свого середульшого – Северина.
– Справа в тому, що часу немає на них. І малий Ярема, якому півтора року і який мене називає дідо, проситься на руки. А я не маю змоги навіть погратися з ним, бо бігаю, як собака. Це біда всіх людей, які пропускають той момент, коли діти виростають без тебе. Це можна сказати і про меншого сина Богдана, і про внуків, які ростуть поза моїм поглядом. Сам потім дивуєшся, коли вони починають перетворюватися на якихось інших людей.
– Хтось із дітей повторив ваш творчий шлях?
– Слава Богу, ніхто.
– Чому ж слава Богу?
– Тому що це непроста робота. Вона нелегка, і треба бути внутрішньо налаштованим на цю хвилю. Поки що нема таких бажань. Та й добре, що нема.
– А чим займаються ваші діти?
– Одна дочка закінчила філософський факультет, викладає філософію. Друга – закінчила філологію в Києво-Могилянській академії. Займається телебаченням. Богдан ще в школу ходить. Це – діти. А внуки ще маленькі.

Україна та її народ будуть вічно
– Зараз, напередодні старого Нового року, дуже модно давати прогнози на майбутнє. А який ваш прогноз для України та її народу?
– У всякому випадку життя не припиниться після Євро-2012. Україна буде собі далі існувати і на футбол не буде звертати уваги. Єдиний позитив, що хоча б трошки примарафетили ті міста, які мають причетність до цих футбольних баталій. Пересічному жителю України, крім незручностей, цей чемпіонат нічого не принесе. Але ті люди, які на цьому зароблять гроші і які будуть жирувати з цього, матимуть кайф від тих речей, які відбуватимуться, і не більше. Я оптиміст по натурі й сподіваюсь на те, що все-таки здоровий глузд переможе й у нас буде інакше життя. Без сумніву, буде інший уряд і інший Президент, і люди в Україні стануть іншими. Україна залишиться завжди. А люди, які зараз її тероризують, будуть мінятися. І будуть мінятися постійно. А сама Україна та її народ будуть вічно.

Антон ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->