Політика

Микола Семеняка: Ми повернулися до Президента спинами, бо він давно повернувся спиною до всіх нас

Миколу Семеняку – афганця зі знаменитої 9-ї роти – знають на Баришівщині всі. Він – досить успішний бізнесмен, депутат райради, борець за справедливість, а ще – один із засновників організації «Ніхто, крім нас», яка вже встигла добряче насолити владі.
Це – і торішній штурм парламенту, коли перелякані нардепи в паніці тікали через підземний вихід, на ходу здираючи з лацканів шалено дорогих піджаків свої депутатські значки, і недавній епізод, який випав з поля зору всіх телеканалів та фаворитів друкованих ЗМІ, коли під час офіційних урочистостей з нагоди 23-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану колишні воїни за командою повернулися спинами до Президента.Утім, про це все ви маєте можливість дізнатися з перших уст.

Ні зрадити, ні «скрисити» і, не дай Боже, не допомогти
– Родом я з Рівненської області, Рокитнянський район, село Камінне. До 6 років прожив там, а потім ми переїхали до Сибіру, в Тюменську область, Північний Вагай, село Ульянівка. Я там виріс. Закінчив Єрлутовський радгосп-технікум. Звідти і в армію призивався, і ще рік після армії там працював. А вже потім услід за батьками переїхав в Україну.
– Армія і зразу Афганістан?
– Ні. Спочатку направили в Фергану в учбову частину. А потім – Кабул. Звідти нас перекинули літаком у Баграм. Служив у 9-й роті 345-го окремого парашутно-десантного полку.
Війна зайняла у моєму житті півтора року. Я підрахував, що за 3 літніх місяці ми лише 3 дні були на базі. Одна війна закінчувалася, ми приїжджали, поповнювали боєприпаси, продукти і знову на наступну.
– «9-а рота» – це художній вимисел чи реальність?
– Фільм знятий за реальними подіями. Але я не хотів би, щоб у когось склалося враження про те, що 9-а рота – це весь Афганістан.
Я часто порівнюю порядок у нашому полку і в нашій державі. Бо полк – це теж була держава, нехай невелика. Там була жорстка вертикаль влади, у нас теж ніби вона зараз є, але порядку такого, як у нашому полку, немає. І такої дружби, яка була в Афганістані, я не зустрічав. Не хочу нічого поганого сказати про інші війська, але в нас у десантному полку було жорстко: ні зрадити, ні «скрисити», ні там не допомогти другу, коли потрібно, не дай Боже. Щоб хто таке зробив, до кінця служби став би вигнанцем.
– Чому ж саме про 9-у роту було знято фільм?
– У 9-й роті було чотири Герої Радянського Союзу. Два – посмертно і два – живі. А з фільмом усе закрутив Іскандер Галієв. Він перший сказав: давайте знімемо фільм про 9-у роту. Він з нашої 9-ї роти, служив на півроку раніше за мене звичайним рядовим солдатом. А зараз успішний бізнесмен у Москві. Сам із Сибіру.
Ми щороку зустрічаємося 11 лютого в Москві. Це дата початку виведення військ. Зазвичай нас приїжджає по 300–400 чоловік, а цього року було більше 2 тисяч. Я не знаю жодного полку, щоб ось так збиралися. Виносять прапор, грає оркестр, все як належить… Шикуйсь, струнко, розійдись…
– А що було найстрашнішим?
– Під час бойових дій про це не думав. Чи страшно було? Було страшно, притискався до землі, щоб не зачепило. Але щоб такий страх, що руки трусилися, – не було. Та були всякі моменти на бойових. Якось ми спускалися вниз. Я йшов замикаючим. Оголосили привал. Всі по колу сіли. І в цей час я наступив на свою ж міну, на нашу звичну «пелюстку». Живим можна було залишитися, але п'ятку б відірвало. І ось Толік з Кемерово закричав: «Стій, Ніколашо, не рухайся! Ти наступив на міну». Тоді я злякався. Думаю: ну все, наші далі підуть, а мені ногу відірве. Вертоліт прилетить, заберуть. Неприємно було. Думаю, спишуть, служити вже не буду.
Я був готовий до всього, та більше боявся, що спишуть і не дослужу. Тоді ж у Радянському Союзі було виховання патріотичне. На вулиці, в школі, батьків, громадськості. Зараз цього вже немає. А тоді, якщо мужик не відслужив, – це сором. Якщо навіть хворий, то ставав здоровим, щоб відслужити, бо інакше ти не мужик. А тепер друг воєнком розповідав, що приходять здорові, але брешуть, що впісюються, і т.д. Чи можете уявити, щоб у радянські часи, якщо навіть таке й було, хлопець сказав про таку біду?!
– А як було з нестатутними стосунками?
– В армії, де немає розумного дембелізму, немає й порядку. Тому я за розумний дембелізм. Не такий, як ось показують, що вбивають за щось там… У нас такого не було. Молодих називали звір, а коли прослужив певний час, переводили у ветеранчики. Тільки не всіх. А не переводили тоді, коли ти, приміром, на бойових падав і кричав в істериці: «Все, далі не піду!» Ти упав, але мовчи. Тобі допоможуть, заберуть у тебе все, тільки не кричи, що ти не можеш більше. А якщо не перевели, то ти вже звір зі стажем. І вже не звільнишся в парадній формі, а тільки в повсякденній.
– А хто це вирішував?
– Дембелі. Зате якщо десь починається конкретна стрілянина, то вже звіра зі стажем туди не пошлють. А направлять або ветеранчиків, або дембелів.
Нікого не змушували шкарпетки прати чи ще щось… Такого не було, щоб зубною щіткою хтось мив унітаз. А коли тепер розповідають, що один одного ґвалтують, то взагалі у нас би того б дембелі розстріляли.
– Ви пройшли цю війну без жодної подряпини – як це трапилося і за що ви отримали ордени?
– На Багмані духи шквальним вогнем почали розстрілювати одну з наших позицій. Поранили Вадима Алексеєнка і Гену Орлова. Так Бог допоміг, що я їх сам звідти витягнув. Спочатку Гену, потім Вадима... За це й був нагороджений. А після того як я їх витягнув, реактивні снаряди РС-3 туди поцілили…

Коржі для мене – центр Всесвіту
– Після Афганістану я поїхав у Росію. Хотів там залишилося. Але там, де я працював, у Тюмені вже роботи не було, почався розвал. Три роки після Афганістану хворів. Там майже всі через воду на Боткіна хворіли. У мене теж був гепатит. Після лікування треба півроку сидіти на дієті. А там сухий пайок. Дали групу. Потім одна жінка з Яготина вилікувала травами. Вона, Царство їй Небесне, з Черняхівки. Я лежав три місяці в Баришівці в лікарні, потім місяць в обласній. Дали інвалідність і все. Хоч говорили: «Не переживай, ми вилікуємо». А потім моя сестра, яка там живе, привезла мане до бабусі. Та призначила трави. Я з півроку пив відвар нечуйвітру, п'ятипалу і кукурудзяних рилець – це точно пам'ятаю. І видужав. А раніше не знав, куди себе подіти.
– Вас Тюмень не зачепила, а що чекало тут?
– Не було там ні роботи, ні житла. Потім повернувся до України, хотів улаштуватися за спеціальністю агрономом. Але тут те ж саме, не було зарплати. Вирішив зайнятися фермерством. Тоді ж не було проблем, щоб роками видавали державні акти і т. д. Написав заяву, впродовж місяця мені дали землю. Та коли ми поїхали, щоб виділити ділянку на місцевості, то половина її була залита водою. Мені сказали: напиши відмову, і ми дамо іншу ділянку. Та коли написав відмову, другу ділянку мені вже не дали. І я почав з маленького лотка торгувати жуйками і різним дріб'язком. Потім років 7 працював у Росії, рік в Ізраїлі, три – в Чехії, рік у Польщі, більше року в Угорщині. Але найкраще мені в Україні, в Коржах. Це для мене центр Всесвіту.
Одружився через 3 роки після повернення з Афгану, у 92-му році. Ми підрахували, що за цей час десь лише 2 роки я був удома. А решту часу – на заробітках. У мене дві доньки, гвардійські. Старшій Насті 15-го лютого виповнилося 18 років. Вона навчається на 2-му курсі Медуніверситету імені Богомольця. Вчиться добре, старається, група дружна у них. Я так радію, що вони дружні. А молодшій доньці Маринці у листопаді було 12 років. Ще в 5-му класі навчається. Дружина – бухгалтер, місцева.
– 11-е, 15-е і 23 лютого – який з цих днів для вас найдорожчий?
– 2 серпня – День повітряно-десантних військ. Це дуже дороге свято досі й залишиться назавжди. Друге – це 11–15 лютого. А 23-є якось не дуже. Я нікого не хочу образити. Але 2 серпня – це наше свято. А 11-го – початок виведення військ. Я якраз виводився в цей період. Тобто це мене зачепило...

Я не можу зрозуміти, чому Києво-Печерська лавра належить Московському патріархату, адже її будували наші князі
– З афганців вийшло багато священиків, а виростали ж в умовах атеїзму. У що ви вірите?
– З роками розумієш, що якби у нас усі були віруючі по-справжньому, підкреслю: глибоко віруючі, то нам не треба було б міліції, було б менше хвороб. Люди не вбивали б один одного, не крали і т. д. Щоб виконували оті 10 заповідей. А у нас усе керівництво Бога не боїться. Вони тільки перед камерами хрестяться, а в душі невіруючі. Якщо ти покаявся перед батюшкою в якихось гріхах, то ти не повинен їх повторювати. Це вже буде величезний гріх. А вони, не знаю, каються у своїх гріхах чи ні…
У мене теж гріх, убивав в Афганістані. Але я був солдатом, і в мене не було вибору. Наказали: «На захист південних рубежів заступити!»
Я вже років 5 ходжу в наш храм до батюшки Михайла. Це справді батюшка від Бога. Я його дуже поважаю, люблю і боюсь його гніву. 76 років йому, він скромно живе. У людей гараж кращий, ніж його хата. Плати за хрещення дитини чи що не призначає. Він усе робить з душею, допомагає, збирає на в'язниці і дитячі будинки. І мені пощастило, що я до нього потрапив. Мене повів туди мій друг Андрій зі Львова. Я вірив раніше, «Отче наш» читав, але щоб в церкву, як зараз, щонеділі з сім'єю, такого не було… А коли один, два, три, десять разів туди сходиш, зовсім по-іншому дивитися на світ і людей починаєш. То я раніше когось може б одразу ударив, а нині якось поговориш, щоб інакше все було. Я шкодую, що раніше не ходив і дітей не водив… Церква нічому поганому не вчить, а лише добру.
У нас 17 мільйонів віруючих, а в Росії – 15. Тому за нас так і б’ються. А я не можу зрозуміти, чому Києво-Печерська лавра належить Московському патріархату, адже її будували наші князі.
В Україні немає єдності. Взяти, приміром, Чехію – у них усі мислять однаково, хоча б загалом. Українська мова, російська. Я не проти дружби з Росією, та в нас як вибори, так і починають говорити про російську мову, чим тільки сіють ворожнечу. У нас немає такого, що якщо росіянин приїжджає, йому не дають вид на проживання. В Прибалтиці такого немає. Росіяни – це наші брати. У нас є розуміння: Кремль і росіяни. Є українці, є хохли, є євреї, є жиди, є росіяни і є москалі.
– А знаєте, яка різниця між євреями й жидами, між росіянами й москалями, між українцями й хохлами?
– Євреї живуть в Ізраїлі, а жиди живуть в Україні, засідають у Верховній Раді й будують незалежну українську державу. Росіяни живуть у Росії, а москалі живуть в Україні, засідають у Верховній Раді й будують незалежну українську державу. Українці живуть у Канаді, Австралії, Аргентині, а хохли живуть в Україні, засідають у Верховній Раді й заважають жидам і москалям будувати незалежну українську державу. (Сміється…)
– Як ви стали депутатом і як потрапили до Партії зелених?
– Під час Помаранчевої революції я два місяці стояв на Банковій. Чому пішов проти Кучми? Через податки, бо коли був Кучма, було податкове свавілля. Податківці могли безкарно викинути продавця чи бармена із-за прилавка… А коли були помаранчеві – дрібному і середньому бізнесу працювалося просто чудово. А зараз знову настали чорні часи. Працюєш як на голках… І ніхто не хоче знати, як це будувалося, скільки підприємець заборгував кому… Тільки плати, плати, плати!
У податковій сфері у нас зрівнялівка. Чи це київський магазин або супермаркет, а чи торгова точка в селі. Є різниця? А у нас тут зрівнялівка.
Якби підходити по-господарському, то можна поїхати і вивчити, як це робиться, припустимо, на Заході: весняна торгівля, літня і зимова. І зробити, як у Німеччині, – один податок в одне вікно. А у нас платиш в 10. І щодня вони податки підвищують. А потім кричать, що дрібний і середній бізнес не хоче платити податки. Я не хочу красти, але в нас робиться все, щоб ти крав і тебе тримали за вухо.

На сесіях сидять, голосують хтозна
за що, аби скоріше додому, бо жінка пиріжків напекла
– Я вибрав партію, яку й зараз мало хто знає, «Вперед, Україна!», головою якої був Мусіяка. Не знаю, чи є зараз така партія. Ми попрацювали там, і я пройшов від неї в райраду і в село. Я був у списку другим, а Караєв четвертим. То я поступився своєму другу Караєву в районі, а сам залишився тут. Різниці немає: в селі ти відповідаєш за село, а в районі – за район. Ті чотири роки були нелегкими. В селі багато проблем. Багато депутатів не розуміють, чого вони йдуть туди. На сесіях сидять, голосують хтозна за що, аби скоріше додому, бо жінка пиріжків напекла.
Після села я вступив у Партію зелених України. Коли був Кононов, партія була розкручена, а зараз – не в кращому стані. У нас люди не сприймають її. Це в Європі вона посідає друге місце. А в нас уже якщо люди починають задихатися, то згадують про Партію зелених.
Ющенко хотів збудувати в Коржах завод з виробництва мінеральної вати. Баришівський голова схопився за цю ідею, адже це ж гроші, надходження. Та еколог району Литвин зателефонував мені і сказав: «Це – смерть. Тут буде купа відходів, що отруюватиме довкілля, а звідти – рак і інші хвороби…» Районний санітарний лікар також підтвердив, що це шкідливо. Я та Караєв підняли людей й боролися місяців зо два. І ми цю бомбу уповільненої дії зупинили. Піднялися місцеві депутати-афганці. Пізніше приєдналася Партія зелених, організували протести…
– А як з'явилась організація «Ніхто, крім нас»?
– «Ніхто, крім нас» виникла 2 роки тому, 25 грудня. Ми спочатку виходили через матерів, діти яких загинули. 129 гривень отримувала мати за загиблого сина! Розумієте?!
Ті, хто ці закони робить, це не люди, а рідкісні с...ки. Коли ми повернулися з Афганістану, нас, українських афганців, було 160 з чимось тисяч. На сьогодні вже стало на 30 тисяч більше. Литвин, наприклад, з'їздив на 2-3 дні в Югославію і став учасником бойових дій. Або ті, хто їздив за контрактом в Ірак чи ще кудись. Це ж різні речі! Я сам особисто хотів поїхати і заробити гроші в Іраку, та мені не підійшли їхні умови оплати.
Ми коли у Тігіпка говорили про це, то сказали: візьміть, перегляньте кожного афганця. Якщо він там не служив, питань немає… Покарайте його за ті пільги, які він незаконно отримував.
– Ця організація була створена в піку Червонопиському?
– Не в піку, а тому, що він нічого не робив, окрім як для себе. Тому ми створили свою організацію. Частина людей від Червонописького перейшла до нас. Це – люди, які хочуть працювати і бачити якийсь результат.
Наша організація спонсорувала десантні бригади. Проплачували солярку, за наш рахунок солдати стали справжніми десантниками. Не тільки тому, що носили тільняшку і голубий берет, а ще й стрибали з парашутом. Плюс концерти, перепоховання у Ржищеві, клуб у Донецьку «Юний десантник», де готують молодь. Держава нас не спонсорувала нічим. Ми самі цим займалися за свої гроші. У нас свій фонд, є нормальні друзі, які нам допомагають. Ми щомісяця платимо членські внески. У нас 2374 члени по Україні. По області – 712 чоловік.
Біля Боярки є наш клуб. Ми почали займатися тим, чим і повинні були займатися. Червонописький ображений, що ми зробили цю організацію і у нас щось виходить. Коли ми говорили за путівки, він казав: «Держава не виділяє грошей». А коли почали позбавляти пільг, він кинув клич: «Давайте, з'їжджаємося». А чому він ніколи путівки не дав? Конкретний приклад з Березані. Тут в афганця відмовили ноги. Я поїхав туди, кажу, дайте путівку, щоб у Крим повезти пролікувати. Так чому Червонописький, якого ми слухали й поважали, не сказав: ану, хлопці, давайте вийдемо, щоб нам виділялися ці гроші. Нічого в організації не робилося. Надходили якісь бюджетні гроші, ми й досі не знаємо, куди вони йшли.
Сьогодні нам це вже це нецікаво. Я не кажу, що відмежувалися від тих хлопців, які залишилися там в УСВА. У нас в організації є багато хлопців, які і в УСВА, й у нас. Немає проблем. З ними у нас ніяких конфліктів.
Ми готуємо зараз програму, то будемо залучати і тих, хто в УСВА, аби тільки людина хотіла працювати. От дехто говорить, що члени організації «Ніхто, крім нас» відвернулися від Президента. Відвернулися тому, що Президент відвернувся від нас і від України. Нехай вони скажуть, чому нас позбавили пільг. Вони зараз скажуть, що добавили. Так, вони справді подобавляли пенсії і т. д. Та я даю стовідсоткову гарантію, що це буде лише до виборів. Після виборів це все ліквідують однозначно. Зараз добавили матерям загиблих до 800 грн. Це хоча б щось. Та хіба так не можна було спочатку зробити? Для цього треба було штурмувати парламент?
– НКН йде на вибори?
– Так, ми подали на реєстрацію партію, яка називатиметься «Ніхто, крім нас», і вона йтиме на вибори. Але я хочу заявити, що ми робимо це не для того, щоб на коні виїхати на вибори. Бо хто буде рятувати Україну, як не ми?! Посидіти на лавочці, поговорити, що той нічого не робить, інший, це ситуація, яка є зараз і була раніше. Я часто думаю: у нас багата країна. Її розікрали. Хто це допустив? Кожен із нас. Скільки ж можна терпіти! Вони ж із нашими грошима виїдуть за кордон. Їх тут не буде. І звідти сміятимуться над нами, обманутими, обікраденими. Ми самі дозволяємо зробити себе рабами. Ми ж їх обираємо, щоб вони відстоювали наші інтереси. Коли ми подивилися на все це, то зрозуміли, що будемо в мільйон разів кращими за них. Тому що ми вболіваємо за Україну по-справжньому.

Домовина кишень не має
– Якщо повернутися до місцевих проблем, ви знаєте про те, що відбувається у коржівському гуртожитку?
– Сім'ю з дитиною вигнали просто на вулицю. У нас є влада чи ні? Ми писали і Президенту, і генпрокурору, і скрізь куди тільки можна. Значить, Президент не читав наших звернень. А якщо читав, тоді… Є його указ повернути гуртожитки людям, але його ніхто не виконує. У мене таке відчуття, що у нас Президент нібито за людей і одночасно проти. У нас і так бомжів вистачає, куди ж нормальну сім'ю вигнати в 20-градусний мороз на вулицю? А якби вигнати дітей того ж Кудюкіна? І за що вигнав? Тому що ці люди збунтувалися проти нього, проти підвищення у 14 разів оплати за гуртожиток. Він же не бідна людина і ось так ганьбиться… Це не людина. Я його не вважаю за мужика, за офіцера.
Віра Ульянченко теж не людина. Вона свого часу допомагала Кудюкіну грабувати наше село. По-іншому не скажеш. Коли вона приїжджала агітувати голосувати за Ющенка, я їй в очі сказав: «Ви ж не бідна людина, чи не могли б нам повернути гуртожиток?» Я думав, вона піною зійде від люті. Колишній васильківський голова почав кричати, що я повинен вибачитися перед ними. А за що я повинен вибачатися? Я для себе щось прошу? А ви як голова адміністрації повинні б підтримати мене, сказати, що нам гуртожиток потрібен. Вчителі у нас працюють похилого віку. А молодих куди поселити? Медики з амбулаторії теж розбігаються. Дайте нам хоча б перший поверх. Ми б своїми силами зробили ремонт. І була б зацікавленість у молодих спеціалістів.
Ми стараємося нічого не втратити. З новою головою Іриною Вікторівною відкрили в дитсадку ще 2 групи. Тобто працюємо. Та багато часу в нас віднімають суди. До області ми доходимо і перемагаємо, а вище – програємо. Виходить, в області тупі сидять? Суддя замість слухати суть справи розмовляє по телефону. Виходить, що суд заздалегідь готують. Президент каже: вертикаль влади. Яка вертикаль влади? Грабують олігархи один в одного заводи, то хоча б селу давали жити. У кого нам попросити захисту? Голова адміністрації Тимченко на нашому боці. Але він каже, що у нього не вистачає влади, щоб нам передали цей гуртожиток. В Генеральній прокуратурі питаю: «Як же так, ви кажете, що ми праві, а в судах нам відмовляють?» Але питання залишається риторичним.
Коли з'явився указ Президента, думали: все, тепер гуртожиток повернуть. Але ж ні! Указ для суду не указ.
Кудюкін уже не молодий. Невже досі не усвідомив, що домовина кишень не має – гроші із собою в могилу не забере, а лише прокляття людей?

Людмила Цибулько, Антон Шульга

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->