Маловідома Київщина

 

Історія Київського Полісся, захована в землі
Олександр Лойко із села Радинка – людина у Поліському районі відома й шанована. Олександр Макарович працював учителем історії, директором Стещинської середньої школи, завідуючим відділом культури. А передусім він – патріот рідного краю і відомий краєзнавець. А ще напрочуд різнопланова й обдарована натура.
Олександр Макарович створив краєзнавчий музей Поліського району, видав історичний роман «Эхо поколений» у 3 книгах, присвячений життю селян Полісся. Пише музику та вірші, пісні. Все ж улюбленим його заняттям залишається історія та археологія. З власної ініціативи археолог-любитель провів розкопки городища періоду неоліту поблизу свого села. Безцінні знахідки експонуються нині в Музеї пам'яті Поліського району Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Він по краплині відтворює прадавню історію рідного краю, щоб донести її до наступних поколінь. Цього року побачила світ книжка Олександра Лойка «Нариси з археології Київського Полісся». У ній автор розповів про свої та колег-любителів археологічні знахідки на території Поліського району.
Київське Полісся, на відміну від Білоруського, й на сьогодні залишається малодослідженим. Українські археологи в цій місцевості ґрунтовних розкопок не проводили. Тоді як їх білоруські колеги виявили тут (Наровлянський район Гомельської області межує з Поліським районом Київської області) залишки людських стоянок кінця епохи неоліту і бронзового віку.
Близько 500 неолітичних стоянок
Взявши якось до рук археологічну карту Київської області, я з подивом з’ясував, що в нашому районі немає жодних слідів проживання пращурів. Як у таке можна було повірити, коли науковці стверджували про те, що «достеменно доведено, що саме лісостепові райони України були прабатьківщиною якщо не всього слов’янства, то, принаймні, його східної гілки»? Як же так – питання: там, де я живу, в самій лісовій частині Київського Полісся вчені не знаходять слідів перебування наших далеких предків, – не давало мені спокою.
На той час я мав у музеї, який створював, чимало предметів побуту і праці, що належали людям старокам’яного віку. Всі вони були знайдені на території району: це пізньопалеолітичні знаряддя праці з кременю. На відкритій стоянці біля села Радинка знайдено ножовидні пластини, проколки, скребачки, фрагменти керамічного ліпного посуду, прикрашеного гребінчастими візерунками і наколками. На території району знайдено кілька кам’яних молотків, сокир, рубила часів неоліту.
Пошук стародавніх поселень у східній частині Полісся розпочато у 1898–1901 рр. розвідкою М. К. Якимовича вздовж Прип’яті і біля устя річки Уж.
Люди кам’яного віку заснували на узбережжях поліських водоймищ близько 500 неолітичних стоянок. Територія Київщини була значно заселена в добу неоліту (7–5 тисячоліття до н. е.). На піщаних дюнах і низьких берегових терасах річок на територіях колишнього Чорнобильського та нинішніх Іванівського і Києво-Святошинського районів знайдено близько 60 неолітичних поселень. Аналогічне поселення виявлено автором у Поліському районі. Воно розташоване за 1,5 км на північний захід від села Радинка, вниз по річці з однойменною назвою, на правобережній терасі, в урочищі Бабаї.
Біля сіл Радинка і Буда-Радинська знайдено фрагменти шліфованих кам’яних сокир доби неоліту.
Земляні вали та рови
В шістдесятих роках ХХ ст. на березі річки Уж у Поліському, а також біля Мар’янівки знайдено невеликі кам’яні молотки.
Науковцями Інституту археології відкрито на півночі Київщини залишки городищ милоградської культури ранньозалізного часу. Городища поблизу сіл – Бовище, Діброва, Радинка – знаходяться в Поліському районі. Відомостей про характер укріплень зазначеного часу на цій території в літературі немає. Обидва городища – Бовище і Діброва – сьогодні залишилися в зоні відчуження ЧАЕС.
Характерною ознакою городищ є наявність потужних укріплень у вигляді земляних валів та ровів, завдяки чому вони добре простежуються серед місцевості. 
Ознайомимося з городищами, що розташовані на території району.
С. Бовище. За 1,5 км на північний захід від села, на п’ятому кілометрі від дороги з с. Луб’янки та ст. Товстий ліс, праворуч від цієї дороги, в лісі – городище милоградської культури. Збереглися рів та вал висотою 0,75 м.
С. Діброва (колишні Кабани). На підвищенні заплави лівого берега р. Уж, за один кілометр на південь від західного краю села – залишки городища, укріпленого концентричними валами милоградської культури. Зараз вали розорені. 
С. Радинка. У 1959 році Радинське городище було обстежене археологом І. П. Русановою, а пізніше – М. П. Кучерою. За топографією городище належить до типу низинних, розташованих безпосередньо біля боліт – за 3 км в північно-східному напрямку від села в заболоченій лісовій місцевості. 
Мені здається, що збудувати подібне городище (за повної відсутності техніки) в земляних валах якого – тисячі кубічних метрів землі, можна лише одним способом. Звичайна піщана гора, навколо якої знаходилася заболочена місцевість, розрівнювалась, і з її піску споруджувалися вали. Думаю, що саме така особливість рельєфу і була використана в Радинці. 
З історії
грошового обігу 
Гроші – один із найважливіших винаходів людини. Самі по собі вони не мають особливої цінності, але служать мірилом цінності всіх речей, що знаходяться навколо нас.
Будь-який товар має властивість задовольняти ті чи інші потреби людини і має свою ціну. Всі без винятку товари – це витвори людської праці. Вони відрізняються лише кількістю затраченої фізичної та розумової енергії на їх виготовлення. Коли один предмет міняють на п’ять інших, то це означає, що на його виробництво було затрачено вп’ятеро більше зусиль. Це означає, що він уп’ятеро дорожчий. 
Важко перелічити кількість предметів, які у різних народів виконували роль грошей: риба (Ісландія – XV ст.), хутро (слов’янські племена, Скандинавія, Західна Європа – Середні віки), перли (Індія – до XX ст.).
Врешті-решт із різноманітної товарної маси виокремлюються такі товари, які стають загальним еквівалентом ціни. А це означає, що їх можна обміняти на будь-який інший. Так з’явився «товар товарів», «товар для всіх» – гроші.
Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить те, що він почав карбувати перші руські монети. Після Володимира Великого свої гроші карбував і його брат Ярослав.
Ці монети хоч і поклали початок вітчизняній монетній справі, проте не відіграли особливої ролі в господарському житті Русі. До нашого часу дійшло десь близько 340 давньоруських монет.
Від середини XI ст. набули поширення гроші у вигляді злитків срібла усталеної ваги та форми – гривні. На київських землях була відома шестикутна гривня, а на чернігівських – плеската. 
Кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в XII–XIII ст. в обігу знову з’явилися шкіряні гроші – хутро білки й куниці.
В 1769 році Катериною II були запроваджені паперові гроші – асигнації. В перші роки радянської влади настав повний розлад у грошовій сфері. Випуск великої кількості паперових грошей призводить до того, що ціни дуже зросли. Наприклад, ціни на сірники порівняно з довоєнним часом до 1921 року збільшились у 38 тисяч разів. Щось подібне пережили і ми в лихих дев’яностих роках ХХ ст.
Дика гіперінфляція 90-х
Внаслідок лібералізації цін у Росії ціна на газ в Україні за 1992 рік збільшилась у 100 разів, а на нафту – в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Протягом 1992 року гроші знецінились у 21 раз, а з 1993-го – у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалось у цей час у жодній країні. В 1992 р. при виході з рубльової зони через некомпетентність високих посадових осіб були допущені грубі помилки. Найсерйозніша з них – відмова від негайної грошової реформи. Впродовж п’яти років в українській економіці обертався купонокарбованець – квазігрошова одиниця, яка фактично не виконувала жодної функції грошей. У вересні 1996 року була запроваджена в обіг гривня. Істотною вадою грошової реформи був завищений курс гривні стосовно долара та інших валют.
Карбування перших радянських монет розпочиналося важко. Рубль мав з’явитися 1921–1922 рр., але в обіг він надійшов лише в 1924 році, коли було створено достатній запас монет.
Того ж року випущено срібну монету – «полтинник» (50 копійок) із зображенням молотобійця, який б’є по ковадлу. З цього часу карбувались дрібні монети, в наступні роки – з нікелю і бронзи. Типи монет, установлені в 1935 році, залишались незмінними до грошової реформи 1961 року.
З 1 січня 1961 року 10 старих рублів стали дорівнювати вартості одного нового рубля. 
У колекції археолога-любителя, нумізмата із села Радинка Василя Павловича Войтенка зібрано старовинні монети, знайдені у різних селах Поліського району. Ось лише кілька даних про унікальні знахідки: «Речь Посполитая, Сигизмунд III. Ваза (1587–1632). Три гроша, Россия (империя), Анна Иоанновна (1730–1740): Денга, 1735, Россия (империя), Елизавета Петровна (1741–1761), Россия (империя), Николай II (1894–1917): Пятьдесят копеек, 1912; рубль, 1912 и Союз Сов. Соц. Республик (СССР): Пять копеек, 1924».
Розглядаючи колекцію древніх монет, зібраних на території району, я дійшов висновку, що одним із найстаріших сіл району є село Вовчків. На його околицях були знайдені копійки часів Івана Грозного (1534–1547).
Бердиш – свідок історії
Знаючи, що я працюю над краєзнавчим матеріалом, який присвячено Поліському району, Б. А. Андрієвський прислав мені фото бердиша (вид зброї, яка широко застосовувалася нашими пращурами). Бердиш – кам’яну сокиру – знайдено 2005 року в районі Кобилиної гори пожежниками з охорони зони обов’язкового відселення, які дислокуються в смт Поліське, переданий у Музей пам’яті Поліського району начальником цієї частини, колишнім жителем Поліського Миколою Дмитровичем Герасименком.
Бердиш – бойова сокира, лезо якої плавно вигнуто зовні і створює двогострі кінці. Верхній кінець загострений так, що ним можна колоти, як списом. Сам держак (деревко) довгий: якщо бердиш насаджений на нього поставити вертикально, то сокира буде знаходитися десь на рівні плеча. 
На території сучасної України бердиша використовували українські козаки та московські стрільці в ХVI–ХVІІ ст.
Великий вклад у збиранні матеріалів і підготовці їх до друку зробив житель нашого села В. П. Войтенко – археолог-любитель. До честі Василя Павловича, він самотужки оволодіває азами непростої археологічної науки.
Завжди були в районі люди, яких цікавила історія рідного краю, району, села. Серед них назву П. П. Недогибченка (нині покійного), І. М. Кононенка, П. Ф. Приходько, Б. А. Андрієвського, М. К. Оніщук, Н. П. Хоменко, В. П. Войтенко, О. М. Лойко, Н. І. Марченко та інших краєзнавців, завдяки яким у районі створено кілька музеїв, написано історії багатьох сіл Поліського району. І моя книжка вийшла за участі та підтримки краєзнавців району, за що я їм дуже вдячний.
Олександр ЛОЙКО,
с. Радинка,
Поліський район
На Київщині офіційно зареєстровано майже 2000 пам'яток археології 
Не є рідкістю в регіоні села, вік яких сягає від 300–500 до 1000 років. У багатьох з них збереглися залишки земляних укріплень, фундаменти церковних споруд чи укріплень.
Найповніша археологічна спадщина Київщини представлена в Національному музеї історії України, Музеї археології ІА НАНУ, Обласному археологічному музеї, районних краєзнавчих музеях та заповідниках. 
Приватний історико-археологічний Музей трипільської культури «Прадавня Аратта – Україна» створено 7 років тому в селі Трипілля (1000 років тому це було місто Треполь). Його експозицію складають близько 500 експонатів. Та після рейдерського захоплення минулого місяця (через нібито зміну власника будівель) музей закрився. Унікальна колекція артефактів VІ–ІІІ ст. до н. е. стала для глядачів недоступною.
Аби відповідна ситуація не повторилася, необхідно захистити музей, викупивши і передавши його у державну власність. Якщо кожен українець віддасть навіть менше копійки на користь музею, це врятує унікальний заклад, який розказує про історію України-Трипілля з прадавніх часів.

Історія Київського Полісся, захована в землі

Олександр Лойко із села Радинка – людина у Поліському районі відома й шанована. Олександр Макарович працював учителем історії, директором Стещинської середньої школи, завідуючим відділом культури. А передусім він – патріот рідного краю і відомий краєзнавець. А ще напрочуд різнопланова й обдарована натура.

Олександр Макарович створив краєзнавчий музей Поліського району, видав історичний роман «Эхо поколений» у 3 книгах, присвячений життю селян Полісся. Пише музику та вірші, пісні. Все ж улюбленим його заняттям залишається історія та археологія. З власної ініціативи археолог-любитель провів розкопки городища періоду неоліту поблизу свого села. Безцінні знахідки експонуються нині в Музеї пам'яті Поліського району Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Він по краплині відтворює прадавню історію рідного краю, щоб донести її до наступних поколінь. Цього року побачила світ книжка Олександра Лойка «Нариси з археології Київського Полісся». У ній автор розповів про свої та колег-любителів археологічні знахідки на території Поліського району.

Київське Полісся, на відміну від Білоруського, й на сьогодні залишається малодослідженим. Українські археологи в цій місцевості ґрунтовних розкопок не проводили. Тоді як їх білоруські колеги виявили тут (Наровлянський район Гомельської області межує з Поліським районом Київської області) залишки людських стоянок кінця епохи неоліту і бронзового віку.

 

 

Близько 500 неолітичних стоянок

Взявши якось до рук археологічну карту Київської області, я з подивом з’ясував, що в нашому районі немає жодних слідів проживання пращурів. Як у таке можна було повірити, коли науковці стверджували про те, що «достеменно доведено, що саме лісостепові райони України були прабатьківщиною якщо не всього слов’янства, то, принаймні, його східної гілки»? Як же так – питання: там, де я живу, в самій лісовій частині Київського Полісся вчені не знаходять слідів перебування наших далеких предків, – не давало мені спокою.

На той час я мав у музеї, який створював, чимало предметів побуту і праці, що належали людям старокам’яного віку. Всі вони були знайдені на території району: це пізньопалеолітичні знаряддя праці з кременю. На відкритій стоянці біля села Радинка знайдено ножовидні пластини, проколки, скребачки, фрагменти керамічного ліпного посуду, прикрашеного гребінчастими візерунками і наколками. На території району знайдено кілька кам’яних молотків, сокир, рубила часів неоліту.

Пошук стародавніх поселень у східній частині Полісся розпочато у 1898–1901 рр. розвідкою М. К. Якимовича вздовж Прип’яті і біля устя річки Уж.

Люди кам’яного віку заснували на узбережжях поліських водоймищ близько 500 неолітичних стоянок. Територія Київщини була значно заселена в добу неоліту (7–5 тисячоліття до н. е.). На піщаних дюнах і низьких берегових терасах річок на територіях колишнього Чорнобильського та нинішніх Іванівського і Києво-Святошинського районів знайдено близько 60 неолітичних поселень. Аналогічне поселення виявлено автором у Поліському районі. Воно розташоване за 1,5 км на північний захід від села Радинка, вниз по річці з однойменною назвою, на правобережній терасі, в урочищі Бабаї.

Біля сіл Радинка і Буда-Радинська знайдено фрагменти шліфованих кам’яних сокир доби неоліту.

 

Земляні вали та рови

В шістдесятих роках ХХ ст. на березі річки Уж у Поліському, а також біля Мар’янівки знайдено невеликі кам’яні молотки.

Науковцями Інституту археології відкрито на півночі Київщини залишки городищ милоградської культури ранньозалізного часу. Городища поблизу сіл – Бовище, Діброва, Радинка – знаходяться в Поліському районі. Відомостей про характер укріплень зазначеного часу на цій території в літературі немає. Обидва городища – Бовище і Діброва – сьогодні залишилися в зоні відчуження ЧАЕС.

Характерною ознакою городищ є наявність потужних укріплень у вигляді земляних валів та ровів, завдяки чому вони добре простежуються серед місцевості. 

Ознайомимося з городищами, що розташовані на території району.

С. Бовище. За 1,5 км на північний захід від села, на п’ятому кілометрі від дороги з с. Луб’янки та ст. Товстий ліс, праворуч від цієї дороги, в лісі – городище милоградської культури. Збереглися рів та вал висотою 0,75 м.

С. Діброва (колишні Кабани). На підвищенні заплави лівого берега р. Уж, за один кілометр на південь від західного краю села – залишки городища, укріпленого концентричними валами милоградської культури. Зараз вали розорені. 

С. Радинка. У 1959 році Радинське городище було обстежене археологом І. П. Русановою, а пізніше – М. П. Кучерою. За топографією городище належить до типу низинних, розташованих безпосередньо біля боліт – за 3 км в північно-східному напрямку від села в заболоченій лісовій місцевості. 

Мені здається, що збудувати подібне городище (за повної відсутності техніки) в земляних валах якого – тисячі кубічних метрів землі, можна лише одним способом. Звичайна піщана гора, навколо якої знаходилася заболочена місцевість, розрівнювалась, і з її піску споруджувалися вали. Думаю, що саме така особливість рельєфу і була використана в Радинці. 

 

З історії грошового обігу 

Гроші – один із найважливіших винаходів людини. Самі по собі вони не мають особливої цінності, але служать мірилом цінності всіх речей, що знаходяться навколо нас.

Будь-який товар має властивість задовольняти ті чи інші потреби людини і має свою ціну. Всі без винятку товари – це витвори людської праці. Вони відрізняються лише кількістю затраченої фізичної та розумової енергії на їх виготовлення. Коли один предмет міняють на п’ять інших, то це означає, що на його виробництво було затрачено вп’ятеро більше зусиль. Це означає, що він уп’ятеро дорожчий. 

Важко перелічити кількість предметів, які у різних народів виконували роль грошей: риба (Ісландія – XV ст.), хутро (слов’янські племена, Скандинавія, Західна Європа – Середні віки), перли (Індія – до XX ст.).

Врешті-решт із різноманітної товарної маси виокремлюються такі товари, які стають загальним еквівалентом ціни. А це означає, що їх можна обміняти на будь-який інший. Так з’явився «товар товарів», «товар для всіх» – гроші.

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить те, що він почав карбувати перші руські монети. Після Володимира Великого свої гроші карбував і його брат Ярослав.

Ці монети хоч і поклали початок вітчизняній монетній справі, проте не відіграли особливої ролі в господарському житті Русі. До нашого часу дійшло десь близько 340 давньоруських монет.

Від середини XI ст. набули поширення гроші у вигляді злитків срібла усталеної ваги та форми – гривні. На київських землях була відома шестикутна гривня, а на чернігівських – плеската. 

Кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в XII–XIII ст. в обігу знову з’явилися шкіряні гроші – хутро білки й куниці.

В 1769 році Катериною II були запроваджені паперові гроші – асигнації. В перші роки радянської влади настав повний розлад у грошовій сфері. Випуск великої кількості паперових грошей призводить до того, що ціни дуже зросли. Наприклад, ціни на сірники порівняно з довоєнним часом до 1921 року збільшились у 38 тисяч разів. Щось подібне пережили і ми в лихих дев’яностих роках ХХ ст.

 

Дика гіперінфляція 90-х

Внаслідок лібералізації цін у Росії ціна на газ в Україні за 1992 рік збільшилась у 100 разів, а на нафту – в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Протягом 1992 року гроші знецінились у 21 раз, а з 1993-го – у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалось у цей час у жодній країні. В 1992 р. при виході з рубльової зони через некомпетентність високих посадових осіб були допущені грубі помилки. Найсерйозніша з них – відмова від негайної грошової реформи. Впродовж п’яти років в українській економіці обертався купонокарбованець – квазігрошова одиниця, яка фактично не виконувала жодної функції грошей. У вересні 1996 року була запроваджена в обіг гривня. Істотною вадою грошової реформи був завищений курс гривні стосовно долара та інших валют.

Карбування перших радянських монет розпочиналося важко. Рубль мав з’явитися 1921–1922 рр., але в обіг він надійшов лише в 1924 році, коли було створено достатній запас монет.

Того ж року випущено срібну монету – «полтинник» (50 копійок) із зображенням молотобійця, який б’є по ковадлу. З цього часу карбувались дрібні монети, в наступні роки – з нікелю і бронзи. Типи монет, установлені в 1935 році, залишались незмінними до грошової реформи 1961 року.

З 1 січня 1961 року 10 старих рублів стали дорівнювати вартості одного нового рубля. 

У колекції археолога-любителя, нумізмата із села Радинка Василя Павловича Войтенка зібрано старовинні монети, знайдені у різних селах Поліського району. Ось лише кілька даних про унікальні знахідки: «Речь Посполитая, Сигизмунд III. Ваза (1587–1632). Три гроша, Россия (империя), Анна Иоанновна (1730–1740): Денга, 1735, Россия (империя), Елизавета Петровна (1741–1761), Россия (империя), Николай II (1894–1917): Пятьдесят копеек, 1912; рубль, 1912 и Союз Сов. Соц. Республик (СССР): Пять копеек, 1924».

Розглядаючи колекцію древніх монет, зібраних на території району, я дійшов висновку, що одним із найстаріших сіл району є село Вовчків. На його околицях були знайдені копійки часів Івана Грозного (1534–1547).

 

Бердиш – свідок історії

Знаючи, що я працюю над краєзнавчим матеріалом, який присвячено Поліському району, Б. А. Андрієвський прислав мені фото бердиша (вид зброї, яка широко застосовувалася нашими пращурами). Бердиш – кам’яну сокиру – знайдено 2005 року в районі Кобилиної гори пожежниками з охорони зони обов’язкового відселення, які дислокуються в смт Поліське, переданий у Музей пам’яті Поліського району начальником цієї частини, колишнім жителем Поліського Миколою Дмитровичем Герасименком.

Бердиш – бойова сокира, лезо якої плавно вигнуто зовні і створює двогострі кінці. Верхній кінець загострений так, що ним можна колоти, як списом. Сам держак (деревко) довгий: якщо бердиш насаджений на нього поставити вертикально, то сокира буде знаходитися десь на рівні плеча. 

На території сучасної України бердиша використовували українські козаки та московські стрільці в ХVI–ХVІІ ст.

Великий вклад у збиранні матеріалів і підготовці їх до друку зробив житель нашого села В. П. Войтенко – археолог-любитель. До честі Василя Павловича, він самотужки оволодіває азами непростої археологічної науки.

Завжди були в районі люди, яких цікавила історія рідного краю, району, села. Серед них назву П. П. Недогибченка (нині покійного), І. М. Кононенка, П. Ф. Приходько, Б. А. Андрієвського, М. К. Оніщук, Н. П. Хоменко, В. П. Войтенко, О. М. Лойко, Н. І. Марченко та інших краєзнавців, завдяки яким у районі створено кілька музеїв, написано історії багатьох сіл Поліського району. І моя книжка вийшла за участі та підтримки краєзнавців району, за що я їм дуже вдячний.

 

Олександр ЛОЙКО, с. Радинка, Поліський район

 

 

На Київщині офіційно зареєстровано майже 2000 пам'яток археології 

Не є рідкістю в регіоні села, вік яких сягає від 300–500 до 1000 років. У багатьох з них збереглися залишки земляних укріплень, фундаменти церковних споруд чи укріплень.

Найповніша археологічна спадщина Київщини представлена в Національному музеї історії України, Музеї археології ІА НАНУ, Обласному археологічному музеї, районних краєзнавчих музеях та заповідниках. 

Приватний історико-археологічний Музей трипільської культури «Прадавня Аратта – Україна» створено 7 років тому в селі Трипілля (1000 років тому це було місто Треполь). Його експозицію складають близько 500 експонатів. Та після рейдерського захоплення минулого місяця (через нібито зміну власника будівель) музей закрився. Унікальна колекція артефактів VІ–ІІІ ст. до н. е. стала для глядачів недоступною.

Аби відповідна ситуація не повторилася, необхідно захистити музей, викупивши і передавши його у державну власність. Якщо кожен українець віддасть навіть менше копійки на користь музею, це врятує унікальний заклад, який розказує про історію України-Трипілля з прадавніх часів.

 

Яндекс.Метрика
.Metrika counter -->